Щоденно на наш залізничний вокзал прибувають десятки, якщо не сотні товарних вагонів. Вони містять у собі різноманітні вантажі різної вартості. Але одного разу до Станиславова прибув «вантаж», який коштував життя тисячам мешканцям міста. Восени 1918 року сюди приїхав потяг із солдатами, які поверталися з фронту додому (тоді як раз закінчилася Перша світова війна). Коли залізничники відчинили вагони, то побачили безліч мертвих тіл, що лежали вперемішку із ще живими вояками.

Сотню років тому в єврейському кагалі (релігійній раді) Станиславова владу міцно тримали два клани — Горовіци і Гальперни. Із 18 членів ради дев’ять були представниками цих двох родин. Але не всі євреї були задоволені таким станом речей. Представники інтелігенції та бізнесу прагнули перебрати владу в свої руки. Зрозуміло, що ортодокси чинили їм запеклий опір, не гребуючи нічим.

Бувають археологи білі, тобто – офіційні. Це професори, доценти та студенти, які шукають, риють, викопують раритети, аби просувати науку та нарощувати свій авторитет в академічних колах. Бувають археологи чорні. Переважно це колишні студенти, які не стали доцентами і професорами. Вони риють, аби вигідно загнати те, що викопали. А в Івано-Франківську були сині археологи. Ці взагалі працювали за ідею.

Хтось на це ображається, хтось уже звик, а дехто просто не розуміє значення цього слова. Наприклад, російські туристи часто відповідають: «Простите, но я не москвич». Мова – про доволі популярне на Західній Україні слово «москаль». За тлумачним словником воно означає або російського солдата (застарілий варіант), або будь-якого росіянина (москвина, московця). А прикарпатський люд таким чином уже давно називає усіх російськомовних – як в образливій, так і в жартівливій формі.

У Самуїла Маршака є типово радянський вірш, який називається «Балада про пам’ятник». Там розповідається, як у маленьке кавказьке містечко прийшли німці та наказали відправити на переплавку місцевий пам’ятник Леніну. До речі, бронзовий. Але відважні партизани відбили той коштовний лом і поставили його на місце…

Чи можеш ти, шановний читачу, передати радість відчуттів від зустрічі з давнім другом, який довго хворів, а тут раптом виявилося, що він перебуває в доброму здоров’ї? Такі відчуття охоплюють при погляді на годинник на івано-франківському поштамті, коли він показує точний час. Від кінця 1980‑х він не йшов, залишався німою прикрасою, і старші містяни скрушно поглядали на нього.

На Івано-Франківськ з неба переважно падає дощ, сніг, іноді град. Але одного разу місто закидало грошовими купюрами. Діло було так. Наприкінці 1950‑х років на станіславському спирто-горілчаному комбінаті стався вибух. Невеличкий такий, від якого ніхто не постраждав. Але через нього із заводського димаря вилетіла ціла купа грошей…

Коли одна етнічна група потрапляє у чуже соціокультурне середовище, то у неї є два шляхи. Або вона повністю розчиняється у титульній нації, або переселенці починають змінювати оточення під себе. Так купка вікінгів захопила Неаполітанське королівство, сицилійські мафіозні клани і зараз домінують у кримінальному світі США, а кавказькі земляцтва остерігались зачіпати навіть найнахабніші «діди» радянської армії. А ось станиславівські вірмени примудрились пройти обома цими шляхами. Спробуємо дати відповідь на «вірменське питання».

Цього разу – справжній станиславівський анекдот початку минулого століття. Якось зустрічаються на єврейському цвинтарі два жебраки.– Мої вітання! Ось доньку заміж видав!– Та невже. А за кого?..

Нещодавно на вулиці Страчених, поблизу синагоги, відкрили готель «Під темплем». Багатьом іванофранківцям ця назва не зовсім зрозуміла. Дослівно «Темпль» перекладається як «Храм». Раніше так називали головні реформістські синагоги. За свою більш ніж сторічну історію франківський темпль пережив періоди і розквіту, і занепаду, і відродження.

Однією з найбільших і найкрасивіших споруд Станиславова австрійської доби є дирекція залізниць (тепер – головний корпус медичного університету), спроектована архітектором Баудішем. За свою більш ніж сторічну історію доля будинку щонайменше двічі висіла на волосинці.

Колись на перехресті вулиць Галицької та Новгородської стояв старий, ще австрійський, триповерховий будинок. Майже 100 років йому нічого не бракувало, а десь у середині 1970‑х він раптом завалився.

Минулого тижня була розкрита ще одна сторінка історії Івано-Франківська. У готелі-музеї «Під Темплем» відбулася презентація книги Леона Штрайта «Станиславівські синагоги». Її автор був уродженцем нашого міста, працював юристом, писав вірші, публікував краєзнавчі розвідки у місцевій пресі та загинув у станіславському гетто у 1942 році.

Переглядаючи родинний архів, я знайшов декілька старих фото з видами Івано-Франківська. На них наше місто виглядало якимось незвичним і навіть трохи незнайомим. Крім того, як з’ясувалось пізніше, вони були зняті у доволі цікавий час.

У червні 1941 Станіслав з повітря прикривала батарея Муравйова. У перший день війни зенітники збили два німецьких бомбардувальники та взяли у полон п’ять пілотів, серед яких був один лейтенант люфтваффе. Полонених передали НКВС, які переправили їх в обласне управління, що по теперішній вулиці Сахарова. На допитах лейтенант поводив себе зухвало, казав що скоро німці будуть у Москві та радив просто його випустити. А потім чекістам стало не до нього.