Міста, як і люди, мають ауру. Наше місто не знало спокою від дня заснування. Воно весь час від когось відбивалось, переходило з рук в руки, горіло, лежало в руїнах. Мало не загинуло від канонад Першої світової й було залито кров’ю в роки Другої. І все ж в енергетиці Франківська переважає щось інше, щось світле. Це відбиток духу, нематеріального начала, що лежить в основі речей. Гадаю, цей дух зуміли утримати тут люди доброї й дієвої волі. Саме таким був пастор станиславівської німецької громади Теодор Цьоклер.
31 березня 1942 року в Станіславі випав сніг. Тобто, це мешканці спочатку подумали, що то сніг. Бо він був якийсь дивний, зовсім не холодний і не танув. Потім з’ясувалось, що це ніякий не сніг, а пір’я. Звичайні гусячі та курячі пір’я з подушок та перин. Мешканці Станіслава зразу зрозуміли, звідки вітер дує.
Сьогодні у Івано-Франківську є лише одна синагога. Проте мало хто знає, що існувала і друга – значно старіша. Історія її побудови доволі цікава. Відомо, що найчисельнішою громадою у Станиславові були євреї. Їхня кількість дорівнювала половині населення міста, а в бізнесі з ними могли сперечатись лише вірмени. Але кам’яної синагоги євреї не мали.
Що треба зробити жінці, аби на її честь назвали вулицю? Виявляється, в різні епохи критерії змінювались, і те, що добре було вчора, сьогодні сприймається вже не так однозначно. Тож які жінки залишили свій слід у топоніміці Станиславова – Івано-Франківська, і чому саме вони?
Ця історія сталась у 1970-ті роки на нашому військовому аеродромі. Напередодні Дня Радянської армії та Військово-Морського флоту, який відзначався 23 лютого, до Франківська мав прилетіти маршал авіації з офіційним візитом.
Лещинець, Безкровний, Мельничук. Сьогодні ці прізвища мало кому щось скажуть. А раніше цим людям вішали меморіальні дошки, називали на їхню честь вулиці, встановлювали пам’ятники. На початку 1990-х не стало ані дощок, ані пам’ятників. Лишень вулиці Мельничука якимось чудом вдалося залишитись у топоніміці міста. Відповідь проста – всі ці люди тісно пов’язані із комуністичним режимом. Тому цю групу пам’ятників можна умовно назвати «борцям за встановлення радянської влади на Прикарпатті».
Герби можна побачити не лише на лицарських щитах та державній символіці. Інколи геральдичні елементи використовують при оздобленні фасадів будинків. Як правило, це орли, квіти, геометричні фігури. В Івано-Франківську є декілька таких будинків. Серед них особливу увагу привертає будинок під номером 3, що по вулиці Низовій. Він помальований у рожевий колір і не помітити його складно.
Слово «пасаж» має французьке коріння та означає прохід або перехід. В архітектурі так називали торгові будинки, де крамниці розташовувались по боках широкого проходу галереї із заскленим покриттям
На вулиці Курбаса є старий, ще австрійський будинок. З вулиці до внутрішнього подвір’я там прокладені рейки. Колись таких під’їздів із рейками було більше. Потім частину закрили тротуарною плиткою, а частину знищили. Разом із будинками. Постає логічне запитання – хто й навіщо проклав оту міні залізницю?
Сьогодні, якщо люди хочуть висловити свій протест владі, вони виходять на майдани та мітингують. У ХІХ столітті це було вкрай небезпечно, оскільки урядовці могли просто віддати наказ розстріляти маніфестацію. Тому, щоб виказати своє невдоволення, посполиті придумали інші шляхи.
Ще давні греки казали, що двічі в одну ріку не ввійдеш. Іншими словами – що було, то сплило, назад не повернеться. Але минуле таки нагадує про себе. Наприклад, старими написами, що проступають з-під штукатурки. У Франківську є декілька місць, де можна прочитати «привіти» з минулого.
Зазвичай вулиці називають на честь видатних історичних діячів або знаменних подій. Але інколи назви бувають, м’яко кажучи, незрозумілі. Це в першу чергу стосується івано-франківської вулиці Голубої. Вона існує від початку ХХ століття та лежить у межах сучасних Сагайдачного та Квітки-Основ’яненка. На старих мапах ця вулиця позначена як Големб’я, що польською означає – Голубина. Після війни її назвали Голубою. Чому так сталося – загадка. Скоріш за все, хтось із міськвиконкому не мав під рукою польсько-українського словника.
Коли до Станиславова прийшли так звані «перші совіти», вони розгорнули бурхливу діяльність. Своїми головними досягненнями нова влада вважала безкоштовні освіту та медицину (тоді вони справді були безкоштовними) й восьмигодинний робочий день. Якщо перші два нововведення мешканці міста схвалювали, то від останнього були явно не в захваті. Чому?
У XVIII столітті у Станиславові мешкала одна подружня пара – благородний Ян Хризостом Вітковський та його вірна дружина пані Анна. Ця родина вважалась достатньо заможною, порядною і поважною. Лише дітей в них не було. Вже й лікарів дорогих наймали, до усіляких бабок-ворожок ходили, та все марно. І тоді Ян Хризостом вирішив звернутись до вищих сил.