У середині ХІХ століття у Станиславові, на людину, яка себе дивно поводила, казали — «ходить як Оремус». Це прислів’я було настільки популярним, що навіть потрапило в етнографічний збірник Садока Баронча «Казки, байки, легенди і прислів’я на Русі», який побачив світ у 1866 році. Там є примітка, яка пояснює зміст вислову.

Початок вулиці Незалежності у народі називають стометрівкою. Це
пішохідна частина від Вічевого майдану до перехрестя
з Вагилевича-Січових Стрільців. Та якщо подивитись по карті, то ця ділянка має 420 метрів. Звідки ж тоді виник термін «стометрівка»? Правильніше було б казати «чотирьохсотметрівка».

Коли їдеш на екскурсію, головне — це погода. Погодьтеся, під дощем навіть найкращі пам’ятки не дуже тішать. Втім є місця, де про погоду можна не турбуватись. Дощу й вітру нема, температура постійна, правда, й сонця там не побачиш. Знайомтеся — печера «Кришталева».

У нашому місті є кілька вулиць, які названі виключно через помилки перекладачів. До 1939 року Станиславів був польським, а після «золотого вересня» почалося масове перейменування вулиць. Якісь із них діставали імена вождів світового пролетаріату та інших «героїв». Але були й такі вулички (переважно на периферії), назви яких просто продуб­лювали українською.

Мрія будь-якого кандидата — стати депутатом. Мрія багатьох депутатів — посісти крісло спікера. Дехто з них не відмовився б і від пропозиції очолити уряд, тобто стати прем’єр-міністром. У Станиславові свого часу мешкала людина, який вдалося всього цього досягти. Одна з вулиць міста колись називалася його ім’ям. Тепер вона — Толстого, а за Польщі то була вулиця Ігнація Дашинського.

З вулиці Галицької можна потрапити на майдан Шептицького, звернувши у безіменний провулок, що біля будинку №29. В історію Станиславова ця кам’яниця увійшла як перша чотириповерхівка міста, збудована у 1835 році на замовлення Абрахама Регенштрайфа.

За Польщі латинська мова була обов’язковою для вивчення у гімназіях. У Станиславові у 1921 році її викладав професор Гнат Павлюх.

Останнім часом все більше істориків і краєзнавців використовують старі поштівки для вивчення минулого Станиславова. За допомогою цих пожовтілих папірців можна довідатись, як раніше називались вулиці та які будинки на них стояли. Між тим є листівки, які запросто можуть ввести дослідників в оману. До самих зображень претензій немає, а ось пояснювальні підписи, м’яко кажучи, не зовсім відповідають дійсності.

Початок стометрівки формують дві величні кам’яниці. Та, що праворуч, зведена у 1912 році місцевими багатіями Хованцями. Це була перша п’ятиповерхівка Станиславова — з ліфтом, елект­рикою та іншими передовими комунальними досягненнями. Аби надати будинку естетичного вигляду, Хованець замовив кілька скульптур у майстерні Антоняка, що робила надгробки для місцевого цвинтаря.

Цього разу івано-франківський старожил Володимир Баран розповідає, як одягались у довоєнному Станіславі, що було найдефіцитнішим товаром і чому тих «перших совітів» городяни проводжали з величезним полегшенням.

У середині ХІХ століття у Станиславові мешкав дяк, який мав просто шалену популярність у місцевих гімназистів. Дядько був із почуттям гумору та легко міг розвеселити молодь. Історик Садок Баронч доніс до нас деякі «перли» цього гумориста позаминулого століття.

Наприкінці серпня у Франківську прокладали кабель між Вірменською та Білим будинком. Рили траншею та наштовхнулися на вхід до підземелля. Преса написала, чиновники запевнили, що будуть проведені дослідження, на тому все й заспокоїлось. Аби з’ясувати, що ж то за підземелля, ми — археолог Василь Романець, історик Зеновій Федунків, видавець Василь Іваночко та краєзнавець Іван Бондарев — зібралися туди з експедицією…

Ця історія трапилась у тридцяті роки минулого століття. В одному із сіл Станиславівського воєводства був млин, що належав українському селянинові на прізвисько Мельник. Замовлень у нього вистачало, млин працював навіть уночі. Та однієї ночі Мельника вбили. Чоловікові просто проломили череп молотком. Першим побачив труп багатий селянин Іван Козак, який привіз молоти збіжжя близько четвертої ранку.

«Репортер» уже друкував спогади франківського старожила Володимира Барана про міжвоєнний Станиславів. Публікації викликали жвавий інтерес у читачів. Усі хотіли продовження. Бажання читача для нас — закон, тому сьогодні пан Володимир розповість, що відбувалось у місті між «золотим вереснем» і «брунатним червнем». Далі — пряма мова.

У 1960‑х роках, коли Станиславів вже називався Івано-Франківськом, сюди повернувся Роман Андрухович, який до війни активно займався спортом. Він пройшовся містом у пошуках місць, де колись вирувало спортивне життя. Ці спостереження у 1975 році побачили світ в «Альманасі Станиславівської землі». Пройдемося і ми.