Мрія будь-якого кандидата — стати депутатом. Мрія багатьох депутатів — посісти крісло спікера. Дехто з них не відмовився б і від пропозиції очолити уряд, тобто стати прем’єр-міністром. У Станиславові свого часу мешкала людина, який вдалося всього цього досягти. Одна з вулиць міста колись називалася його ім’ям. Тепер вона — Толстого, а за Польщі то була вулиця Ігнація Дашинського.
З вулиці Галицької можна потрапити на майдан Шептицького, звернувши у безіменний провулок, що біля будинку №29. В історію Станиславова ця кам’яниця увійшла як перша чотириповерхівка міста, збудована у 1835 році на замовлення Абрахама Регенштрайфа.
За Польщі латинська мова була обов’язковою для вивчення у гімназіях. У Станиславові у 1921 році її викладав професор Гнат Павлюх.
Останнім часом все більше істориків і краєзнавців використовують старі поштівки для вивчення минулого Станиславова. За допомогою цих пожовтілих папірців можна довідатись, як раніше називались вулиці та які будинки на них стояли. Між тим є листівки, які запросто можуть ввести дослідників в оману. До самих зображень претензій немає, а ось пояснювальні підписи, м’яко кажучи, не зовсім відповідають дійсності.
Цього разу івано-франківський старожил Володимир Баран розповідає, як одягались у довоєнному Станіславі, що було найдефіцитнішим товаром і чому тих «перших совітів» городяни проводжали з величезним полегшенням.
Початок стометрівки формують дві величні кам’яниці. Та, що праворуч, зведена у 1912 році місцевими багатіями Хованцями. Це була перша п’ятиповерхівка Станиславова — з ліфтом, електрикою та іншими передовими комунальними досягненнями. Аби надати будинку естетичного вигляду, Хованець замовив кілька скульптур у майстерні Антоняка, що робила надгробки для місцевого цвинтаря.
Наприкінці серпня у Франківську прокладали кабель між Вірменською та Білим будинком. Рили траншею та наштовхнулися на вхід до підземелля. Преса написала, чиновники запевнили, що будуть проведені дослідження, на тому все й заспокоїлось. Аби з’ясувати, що ж то за підземелля, ми — археолог Василь Романець, історик Зеновій Федунків, видавець Василь Іваночко та краєзнавець Іван Бондарев — зібралися туди з експедицією…
У середині ХІХ століття у Станиславові мешкав дяк, який мав просто шалену популярність у місцевих гімназистів. Дядько був із почуттям гумору та легко міг розвеселити молодь. Історик Садок Баронч доніс до нас деякі «перли» цього гумориста позаминулого століття.
«Репортер» уже друкував спогади франківського старожила Володимира Барана про міжвоєнний Станиславів. Публікації викликали жвавий інтерес у читачів. Усі хотіли продовження. Бажання читача для нас — закон, тому сьогодні пан Володимир розповість, що відбувалось у місті між «золотим вереснем» і «брунатним червнем». Далі — пряма мова.
У 1960‑х роках, коли Станиславів вже називався Івано-Франківськом, сюди повернувся Роман Андрухович, який до війни активно займався спортом. Він пройшовся містом у пошуках місць, де колись вирувало спортивне життя. Ці спостереження у 1975 році побачили світ в «Альманасі Станиславівської землі». Пройдемося і ми.
Ця історія трапилась у тридцяті роки минулого століття. В одному із сіл Станиславівського воєводства був млин, що належав українському селянинові на прізвисько Мельник. Замовлень у нього вистачало, млин працював навіть уночі. Та однієї ночі Мельника вбили. Чоловікові просто проломили череп молотком. Першим побачив труп багатий селянин Іван Козак, який привіз молоти збіжжя близько четвертої ранку.
Буремні дев’яності принесли небувалий сплеск злочинності. З’явились нові види шахрайства та відповідний сленг. Так, в обіг міцно увійшло словосполучення «кинути на бабки».
У вівторок, 11 вересня, в Івано-Франківську відбулася прем’єра документального фільму про професора, доктора філологічних наук Марка Теплінського. Картину показали в актовій залі Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (ПНУ), вона присвячена 65-річчю науково-педагогічної діяльності нині покійного вченого.
Кінець червня 1941 року для СРСР був невдалим. Червона армія швидко відступала на схід. Уже 2 липня до Станіслава увійшли угорські війська, що були союзниками німців. Мадяри почали експропріацію державного майна, яка інколи нічим не відрізнялась від звичайного грабунку населення.