Що ми знаємо про показові суди? Передусім те, що вони насправді ніякі не суди, а судилища, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Такого типу процеси застосовують переважно тиранічні тоталітарні системи для посилення свого абсолютного контролю над населенням, тероризування окремих цього населення класів чи груп із неминучим кримінальним покаранням їхніх представників аж до фізичного знищення стратою.
Іншими словами, показові процеси є замовленням (а точніше, наказом) панівного режиму судовій системі. Вони свідчать про її цілковите підпорядкування політичній верхівці (диктаторові з оточенням). Вирок у показових процесах фактично відомий заздалегідь. А до справжнього, чесного і змагального, суду вони мають лише те відношення, що на позір відбуваються з дотриманням більшості формальних ознак.
Позір – слово ключове.
В показових процесах ідеться-бо про відкритість, хоча дуже специфічну. Вона виявляє себе і в посиленій увазі медійних пропаґандистів, які, забігаючи наперед, розганяють хвилю й готують «суспільну думку» до схвального сприйняття розправи, і в організації максимальної «публічності» в судовій залі. Режимні режисери (а показові суди це ще й видовища) зацікавлені в тому, щоби «глядацькі сектори» було заповнено до останнього місця. Щоби публіка поводилася в міру активно, виявляючи вигуками, оплесками чи, навпаки, засвистуванням чітку провладну позицію й виразне обурення підсудними.
Читайте Юрій Андрухович: Поневолений час
Зрозуміло, що для успішності такого спектаклю неможливо допускати вільного проникнення до зали будь-кого, хто лиш забажає. Зразкова поведінка присутньої на судилищі маси досягається дуже жорстким фільтруванням. Найчастіше – за наперед сформованими у верхах «рознарядками» і складеними функціонерами нижчих ланок списками. Взяті всі як один на олівець своїми, наприклад, десятниками, «представники широких народних мас» не мають іншого вибору, крім як з’явитися на суді й поводитися згідно з інструкціями.
Такого штибу публічність показових процесів вимагає екстраординарних місць їхнього проведення.
Комуністичні режими – а серед них перш усього радянський союз – відчували особливий потяг до великих і респектабельних закладів культури. Але не всіх, а спеціалізованих на видовищно-виконавській галузі. Перетворення споруд, які в суспільному сприйнятті є «храмами мистецтва», на, м’яко кажучи, дуже своєрідні «храми правосуддя» мало забезпечувати судилищам ауру додаткової леґітимності.
Читайте Юрій Андрухович: Самолікуванню не підлягає
Перший приклад, який спадає на думку, – сфабрикований огепеу «процес Спілки визволення України» 1930 р. Ця генеральна репетиція Голодомору й Великої чистки відбувалася протягом 40 днів (з 9 березня по 19 квітня) у Столичній опері Харкова. Прикметно, що день відкриття призначили на уродини Тараса Шевченка. В цьому прочитується цілком виразний садизм: знакові діячі української небільшовицької «центральнорадівської» інтеліґенції, посаджені на лаву підсудних саме в залі Опери, не могли не відчути цього знущання з особливо гострим болем.
Інший приклад із минулого сторіччя доводить, що й «опонентам» комуністичного ладу, німецьким нацистам, ідея перезасвоєння культурних просторів чужою не була. 17 листопада 1943 р. в театрі у Станіславі вони провели показовий суд над місцевими українцями, яких проголосили «бандитським підпіллям».
Впадає в око шалений темп розправи, проведеної «за прискореною процедурою».
Судове засідання розпочалось о 9-й ранку, а станом на 10-ту смертні вироки оголошено вже 11 підсудним. У цьому поспіху немає нічого дивного: розстріли призначено на 13-ту, і треба встигнути пропустити через «правосудну машину» всіх підсудних, а їх нівроку 35. Глядацька зала, як і належить, заповнена. Ба більше – публіка юрмами громадиться на площі перед театром, у прилеглих вуличках, на балконах і дахах навколишніх будинків. Кожен вирок смерті зустрічають голосним схваленням, щоб не сказати тріумфуванням. Це пояснюється тим, що німецькі окупанти вкотре зіграли на ненависті між українцями та поляками й нібито подбали про те, аби цього разу в публіці суттєво переважали другі.
В такий спосіб звертає на себе увагу ще одна характерна для показових судилищ ознака – їхня маніпулятивність, особливий тип «комунікування влади з населенням», де загравання й залякування є двома сторонами одної й тієї ж тактики.
Читайте Юрій Андрухович: Листи від султана й назад
У повоєнному світі – передусім завдяки розбудові й експансії світової комуністичної системи – показові процеси активно розширювали свою географію: Польща, Чехословаччина, НДР, Угорщина, Болгарія, Китай, Північна Корея, Куба… Скільки разів при цьому організатори судилищ на всіх згаданих і незгаданих територіях застосовували «культурно-мистецький дах», історії тоталітаризму ХХ ст. навряд чи відомо.
Проте не маймо сумнівів: ідеться про десятки аналогій.
Ну а стараннями русского міра, який уже в цьому сторіччі нагло встав із колін, практика подібного штибу косплеїв запрацювала з новою силою.
Те, що з великою ймовірністю має відбутися 24 серпня у філармонії Маріуполя, де, судячи з опублікованих засобами роспропаґанди світлин, уже завершують конструювати клітки для полонених українців, стане ще одним замаскованим під «правосуддя» злочинним судилищем, а якщо «судді» при цьому зважаться на смертні вироки, – то й прямим судовим убивством, яке вчинено в особливо цинічний знущальний спосіб.
Як тут не згадати ще один перформенс восьмирічної давнини. 24 серпня 2014-го, знову ж таки в наш національний День, у центрі Донецька було влаштовано «коридор ганьби» для пів сотні чоловіків, нібито полонених українських бійців. На мій погляд, цей епізод «малої війни» не надто в нас проговорений, а радше просто захований чи, краще сказати, «забутий».
Читайте Юрій Андрухович: Козирі в руках
Існує навіть дещо самозаспокійлива версія, що військовополонені були фейкові, тобто насправді сяк-так переодягнуті зеки з однієї чи двох колоній Донеччини. Тобто що той «суд-парад» був насправді навіть не показовий, а радше показушний. У будь-якому разі з натовпу жваво лунало скандування «фашисти!», а остаточно косплейного характеру дійство набуло завдяки поливальним машинам – точнісінько як 1944 року на «параді» полонених гітлерівців у москві.
Ми не можемо знати (поки що), кого збираються посадити у клітки на маріупольській філармонійній сцені теперішні «судочинці» – справжніх захисників міста чи знову ж таки якихось підставних «акторів». Але навіть на сталінських показових процесах підсудні не сиділи у клітках.
Ця історія з інших історій – значно архаїчніших.
росія, гостя з минулого, вирішила приголомшити і принизити сучасний світ своєю тупою злоякісною архаїкою, де безпробудно січуть різками на площах, проганяють крізь солдатські лави під свист шомполів, де викачаних у дьогті з пір’ям нещасливців возять на показ у клітках, де що не місце – то «лобное» або «гиблое», де привселюдно четвертують, колесують, позбавляють дітородних органів, спалюють на повільному ядучому вогні або – в найлегшому разі – вішають. І це її, росії, свідомий вибір, і вона збирається його підтвердити за кілька днів у Маріупольській філармонії.
Comments are closed.