На межі сіл Жуків і Жукотин колись був хутір Дубівка, а там п’ять хат серед поля, що тягнулося в бік Тлумача й Коломиї. Сьогодні від Дубівки не лишилося нічого. Хати розібрали, криниці засипали, дерева викорчували. Єдиний живий свідок того хуторського життя — 87-річна Марія Романчук.
Разом із собою вона береже пісню про двох повстанців, яку в околиці більше не пам’ятає ніхто, пише Репортер.
«З тої Дубівки лишилась я одна»
87-річна Марія Романчук зустрічає «Репортер» серед вишиваних подушок у чепурній кімнаті. Така ж красива та чепурна й господиня. Пані Марія сміється, що всі їй кажуть, мовляв, вона собі чиїсь роки дописала. Веселу та жваву жінку язик не повертається назвати бабусею.
До Жукова я прийшла за невістку у 1958 році, – розповідає пані Марія. – А родилася на хуторі Дубівка у родині Мосійчуків. Ми жили на границі між селами Жукотином і Жуковим. На хуторі було п’ять хат. Зараз пусто. Нікого й нічого. І в селі вже нікого, одна я така, що з тої Дубівки лишилася. Всі померли – рідні, перві (так на Покутті називають двоюрідних).
Жінка розповідає, що на Дубівці усі хати виселили, адже розширювали колгоспні поля. Єдину їхню хату лишили, бо там було багато дітей і не мали куди їх переселити. З хутора вони виселилися вже десь у 1960-х роках, бо згоріла хата. Досі не знають чи сама зайнялась чи хтось підпалив. А інші будинки раніше перенесли з хутора до Жукова. Нині вони теж пустують.
Кащуки, Войтенки, Євко. Хати їхні стоять, але ніхто в них не жиє, – зітхає пані Марія.
Жінка розповідає про тяжке життя на хуторі. Мовляв, хоч жили на полі, але людям навіть грядки не можна було мати біля хати. Тож, у кого в селі був великий город, то ділили їм. Але туди треба було йти 3 кілометри, аби обробляти. Стільки ж діти йшли до школи у Жуків. Це була хатина, де вчилися позмінно – вранці другий і четвертий класи, а пополудні – перший і третій.
То тепер везуть, ведуть, несуть, – каже Марія Романчук. – А тоді йду в темноті й плачу: «Мамочко, моя мамочко, чи я тебе буду видіти ще». Бо кожен будляк — вовк, стирта — вовк. А в зимі знаєте, як скоро стемніє?! А не раз додому йти, а то така завірюха страшна. То виходили жінки, мамині знайомі, брали мене на ніч. Не пускали, би я йшла.
Пані Марія розказує, що деколи затримається, а прийде додому, а то ще й їсти нічого нема.
Мама наварила, поділить кожному у мисочку кілько було, а мене довго нема, то забігли та й з’їли, – посміхається жінка. Тяжке тоді було діточе життя.
Останній бій «Дністра» та «Арсена»
Серед дитячих спогадів Марія Романчук зберегла історію двох повстанців і пісню про їхню загибель. Її перейняла від старших сестер.
Вони потім мені розказували, коли побили двох повстанців, то їхні побратими склали пісню і так вона пішла межи люди, – говорить пані Марія.
У тій пісні розповідається про повстанців «Дністра» та «Арсена», які десь в 1947 році вночі переходили через поля додому і потрапили в засідку. Один з них Дмитро Мельничук «Дністер» жив неподалік від Мосійчуків. Він був родом з Коршева.
А того другого я не знаю – чи якийсь товариш, який теж добирався додому до жінки й до дітей, чи хто, – каже пані Марія. – Їх хотіли взяти живими, але вони тікали. Так чула, як говорила мама з тетов (тіткою – авт.), то стріляли у слід і одного вбили відразу, а цього Мельничука поранили. А яка потім їхня доля слухайте – я буду співати:
У неділю дуже пізно, нічка була темна,
двох героїв кати вбили «Дністра» та «Арсена».
А «Арсена» зразу вбили, «Дністра» поранили,
Питаються, чи бандери та й чиї вни сини.
Ми бандери славні хлопці, – сами сі зізнали.
За Україну, за свій нарід життя своє дали.
Як привезли до Коршова, скинули в стодолі.
Їм не гонор, лишень слава, що на землі своїй.
Йому було дуже важко, це все пережити.
Лишив маму, лишив жінку, ще й малу Софійку.
Подивився оченьками по білому світу.
Махнув руков, сказав слово і заснув на віки.
Марія Романчук розповідає, що завжди співала з сестрою і від неї запам’ятала слова. А люди як чули, то все плакали.
У селі більш ніхто не знає цю пісню. Яка вже стара і пам’ятаю, і знаю, і не забуваю. Теперішнє забудеться, а те давнє – ні, – зітхає жінка. – У селі жив чоловік, такой уповець. Умер зо два роки тому. Все казав, що доста пісень повстанських знає, а сеї не чув. І не раз застав’є нас: «Ану заспівайте, ану заспівайте».
«Сі виходять, ті приходять»
Марія Романчук пам’ятає сина Дмитра Мельничука — Михайла. У дитинстві вони разом пасли корови на полі, яке називали Красниці. Згадує, що він ще мав ліхтарик і світив ним. А вона все просила, аби дав їй посвітити.
А то був шанець такий великий і він каже, як перескочу, то дасть, – сміється жінка. – А я не важусі, бо я така була бойова – розлітаюся і на саму середину. Сорочка мокра, а сонце заходить. Я її простелила й кажу до нього: «Світи, аби сорочка висохла». Але вона де висохне? Де вони я не пам’ятаю. Певно до Коршева втікли. Я так все думаю, чи сей Михайло жиє ще, чи вмер. А сестра його Софійка була ще маленька. Я навіть не пам’ятаю, яка вона була.
А ще пані Марія пам’ятає, як енкаведисти приходили до їхньої хати на хуторі й розпитували матір про повстанців.
Прийшли й питають, чи були у нас бандеровці, – пригадує жінка. – Мама каже: «Були». «Ну, а які були?». «Та такі самі, як ви» – відповідала мама. Потім питали, чи давали їм їсти? А мама каже не давали: «Стояв хліб на столі та й брали ти й їли». А вони сі подивлять, що то баба й п’ятеро дітей… Але було це мамі пережити… Ви собі уявіть – сі виходять, ті приходять. Ті говорять, ці говорять.
«У 85 років пішла в артисти»
Пані Марія є учасницею колективу «Жуківські бабусі». Тож каже, пісня тепер матиме друге життя і буде у репертуарі колективу. Жінки виступають на місцевих заходах, їздять до інших сіл і виконують пісні, які пам’ятають із дитинства.
Розказує, що на День Незалежності їхали в Обертин і також там співали дуже гарну повстанську пісню «Чому так сумно сонце сходить у нашому селі». А ще вони пройшли відбір на «Україна має таланти» та мали їхати до столиці. Але, каже, так їх настрахали, що жінки побоялись їхати.
У колективі я найстаріша між ними, а я найбільше цього хочу, бо цілий вік я цим жию, – посміхається Марія Романчук. – У школі ніколи нічого ще не відбулося без мене. У церкві 30 років у хорі. А тепер у 85 років ще й в артисти.
Читайте: «Жуківські бабусі» повертають традиції: у селі на Тлумаччині знову зазвучали гаївки (ФОТО, ВІДЕО)
Пані Марія любить людей. Багато років пропрацювала у колгоспі, а потім понад 25 років була кухаркою. В одній кімнаті в її будинку постійно розкладений довгий стіл. На всі великі свята за ним збирається велика родина – п’ятеро дітей, онуки, правнуки й праправнук.
А ще завжди у хаті пані Марії гості на Ардан (так у селі кажуть на Йордан). Її хата біля криниці, до якої з процесією йдуть святити воду. Та криниця не звичайна. Є легенда, що копати тут криницю наказав король. Також вулиця, де мешкає жінка, називається Королівка.
Ще мої свекри розказували таку легенду, що була сильна посуха, ніде кругом не було води, – розповідає Марія Романчук. – А тут провертіли, і вода пішла великим фонтаном. І так на цім місці побудували цю криницю. Вона не висихає ніколи. Люди без перебою набирають воду. Нема такої днини, аби не приходили чи не приїздили. У бочки собі качають. Я світло даю. Бо всюди була посуха, а тут вода є все.
Читайте також до теми: Юний директор музею. Віталій Данило береже історію рідного села й керує «Жуківськими бабусями» (ФОТО, ВІДЕО)
Авторка: Світлана Лелик
