Нині в це неможливо повірити, але факт залишається фактом: усього лише плюс-мінус 30 років тому, в якихось 1990–1996 роках, росія мала відносно притомного міністра закордонних справ. Можливо, вперше (і востаннє) в її історії на цій посаді перебував не патентований ворог усього західного, цивілізованого й демократичного, не замаскований під дипломата політичний диплодок. А принаймні гнучкий пристосуванець, який усіма силами намагався вписати свою травмовану недоімперію в нові міжнародні реалії.
Ба більше – Андрєй Козирєв, здається, всерйоз прагнув зробити росію партнером і навіть союзником того самого «колективного Заходу», проти якого вона, як сама себе тепер переконує, от уже п’ять місяців азартно самоліквідовується в Україні, пише Юрій Андрухович на Збручі.
Проєкт Козирєва зазнав поразки, бо не зазнати не міг. Визначальна риса російського колективного несвідомого – антизахідність – після розпаду ссср дуже швидко регенерувалася й почала наповнюватися новим постсовітським змістом. Уже на середину 1990-х войовничий державницький реваншизм став для росії замінником єдиної загальнонаціональної релігії. В січні 1996-го, коли Козирєва усунули з посади шефа російської дипломатії. Перша імперіалістична війна проти незалежної Ічкерії була ще в розпалі.
Однак цим імперський «ренесанс» не обмежувався: Крим, Придністров’я, Абхазія, Аджарія, Карабах, центральноазійські феодальні розбірки… Іншими словами, росія знову пхалася в усі можливі проблемні зони «ближнього зарубіжжя», самою ж нею для таких цілей і вигаданого – як геополітичний концепт і як оперативно-тактичний простір. Тобто вона, росія, на той час уже стала хоч і дещо неповносправним, але від того ще захланнішим територіальним чудовиськом. Воно надалі тільки нарощувало апетити, претензії. Й акумулювало дедалі більше дедалі реальніших загроз для самого існування людства.
Цьому реваншизму міністр Козирєв частково протистояв, однак частково й сам брав у ньому участь, причому свідому й активну.
Така вже, даруйте на слові, діалектика політичної російської душі, де хибний (щоб не сказати фальшивий) патріотизм химерно поєднується з достоєвською «всемирной отзывчивостью». Позитивним героєм Козирєв у жодному разі не виявився, але й довершеним злочинцем, як його наступники, стати не встиг. Останні років десять він живе не в росії, а зовсім навпаки – у США. Це дозволяє йому вряди-годи заатакувати в медіях путінський режим і вкотре підтвердити своє незмінно ліберальне прозахідництво.
Кілька днів тому він відреаґував у твіттері на крики душі шойґу щодо влучно застосовуваних українцями HIMARS-ів: «Російський міністр оборони схвильований ракетами та артилерією далекого засягу. Отож-бо й воно! Дати Україні більше й закінчити війну раніше, дешевше і краще для всіх».
У козирєвській цитованій тріаді (раніше – дешевше – краще) ключовим здається її середній складник. Нарешті, подумалося мені. Нарешті до уваги береться саме цей критерій: як перемогу над росією зробити дешевшою. Нарешті чиясь голова віддала пас у цьому напрямку й нагадала Заходові про нібито завжди притаманний йому прагматизм. Дешевше, друзі! Зробіть це дешевше!
Упродовж п’яти місяців російської інвазії Захід послуговується винятково риторикою втрат і здорожчань. Явно забувши про те, що з такою риторикою не перемагають.
Світова економіка летить у прірву, ціни ростуть, продовольча, фінансова, паливна, екологічна, кліматична, ядерна, ковідна та інші кризи взаємно накладаються в єдиній катастрофічній реальності. Війна путіна вже стала бездонною прірвою, в якій безслідно зникають мільярди за мільярдами всілякого типу грошової підтримки. Безумовно, путін розраховує на якомога ширше розповзання Заходом цих поразницьких настроїв. А з ними – на моральне виснаження стрімко позбавлюваних звичного комфорту суспільств. І як наслідок – падіння найбільш заанґажованих у підтримку України урядів.
Парадокс у тому, що не путіна беруть на измор, як очікувалося від західних санкцій, а він бере. Маючи до того ж у своєму розпорядженні цілу резервну армію впливових лівих і правих популістів, «незалежних інтелектуалів», шанувальників «найкращої на світі російської класики» та іншого штибу ферштеєрів зі старою габермасівською професурою включно. Кремлівський мрійник, як виглядає, абсолютно впевнений у неминучості свого повільного успіху.
Вжите у твіті російського ексміністра слово «дешевше» натякає на проблиск радикально іншого розуміння.
Навіщо всім світом страждати від занепаду, якщо занепад можна мінімізувати? Дуже слушне запитання. От лиш логічне коло мало б замкнутися дещо далі, ніж сягає фантазія Козирєва. «Дати Україні більше», – пише він, маючи на увазі ті ж таки HIMARS-и, а можливо, і танки, й літаки і ще багато-пребагато інших озброєнь надвисокої якості.
Але щоб увесь цей кошмар закінчився раніше (тобто знову ж таки дешевше), варто переступити табу наступного рівня й, не марнуючи забагато часу на тривале та копітке перенавчання українських військових, долучити до операції власних, давно навчених. Участь у цій війні живої сили однієї-двох натовських армій – найпевніша запорука того, що всесвітнє зло буде знищене «раніше, дешевше і краще для всіх».
І дай Боже розумовим здібностям «колективного Заходу» якомога швидше прийняти цю, здавалося б, очевидну істину.
