Влітку 1986 року їх викликали повістками до військкомату – 259 чоловіків. Часу на збори не було, як і інформації, куди вони їдуть. Три дні за колючим дротом і з охороною, а потім 48 днів роботи у Чорнобилі.
Нині своїми історіями з Репортером діляться командир протипожежного батальйону 6033 Ярослав Олійник, командир відділення автомобіля зв’язку і освітлення Сергій Мельник та водій швидкої Микола Романів.
У Новицю, за колючий дріт
Ярославу Олійнику 86 років, але його енергії можна позаздрити. Каже, що має ще дуже багато справ, які треба зробити для його хлопців та їхніх рідних. Саме він добився того, аби понад 100 побратимам з батальйону повернули статус ліквідаторів. Роботи ще має. У суді чекають ще 12 справ.
А ще всюди, за кожної нагоди, він збирає своїх побратимів, аби побути разом, аби поділилися своїми історіями. От, днями чоловіки зустрілися у Калуському політехнічному фаховому коледжі й розповідали студентам про свою роботу в Чорнобилі.
У липні 1986 року в Івано-Франківській області для роботи на Чорнобильській АЕС сформували спеціальний протипожежний батальйон 6033. Набрали туди «запасників» – 259 чоловіків з 14 районів області. Найбільше було саме з Калуського – 54 людини. Батальйон базувався у селі Новиця, де був полігон цивільної оборони районного значення. На територію, огороджену колючим дротом, поетапно звозили людей.
Когось призвали повістками, а когось забрали з-під хати, як от пана Ярослава. Йому тоді було 45 років. Серед його підлеглих були хлопці по 20 років.
Мені тоді було 24, а був хлопець, який демобілізувався у травні, а в липні його призвали знову. Хоч за тогочасними законами його рік не мали чіпати, – згадує Сергій Мельник. – Мені в п’ятницю 14 липня, в 22:00, принесли повістку і в суботу я був у військкоматі. Там спитали яка у мене військова спеціальність. Кажу: «Радіотелеграфіст». А вони: «Дурня, будеш пожежником».
Чоловіки згадують, що часу на збори не давали – ложка, горня і в неділю в Новицю. Там видали форму, взуття і більшість вчили бути пожежними.
Довкола обгородили нас колючим дротом, ходила міліція з автоматами та з німецькими вівчарками, – пригадує пан Сергій. – Ми питали, навіщо така охорона? Вони казали: «Щоб вас не споїло місцеве населення». А насправді вони боялися, щоб ми не розбіглися.
Хоч ніхто не знав, куди вони їдуть. Ярослав Олійник розказує, що у нього були сумніви – чи у Чорнобиль, чи у Афганістан.
Ще чоловіки згадують, що один втік з того полігону, але його на наступний же день повернули й відправили зі всіма у Чорнобиль.
Радіоактивна машина набирала радіоактивну воду
Туди поїхали 17 липня п’ятьма автобусами і вже серед ночі були на місці. Серед лісу між селами Ораним і Дитятками стояли намети, у яких було все, що треба, – ліжка, кухня і так далі. А навколо ні душі. Уже ніхто нікого не охороняв.
Уже 18 липня перше відділення відправили на четвертий реактор. Працювали щодня у три зміни. У відділенні було 6-8 людей, залежно від роботи, яку треба зробити. На реакторі працювали 8-9 хвилин. Більше не могли.
Ярослав Олійник пригадує, що були оцинковані намети, де люди сиділи та чекали команди. Потім вибігали, швидко сідали в автомобіль і їхали працювати.
Наша робота була – дезактивація приміщень четвертого блока, – розповідає він. – Грубо кажучи, брали пожежний шланг і водою під тиском змивали приміщення реактора, аби не піднімався пил. Із захисту ми мали такі намордники – «ліпісток» називався. На самій станції були резервуари води. Поруч річка Прип’ять, звідти й набирали воду. Тобто радіоактивна машина набирала радіоактивну воду – і тут усе промивали.
Читайте також: 30 років як змінився світ. Родина Попадюків про трагедію Чорнобиля
Загалом, за його словами, прикарпатці мали там три місії. Перша – змивати приміщення четвертого блоку. Друга – допомагати при будівництві саркофагу. Бетон подавався на висоту через насоси, які час від часу забивалися. Тож вони під’їжджали на машинах і змивали.
І третя місія – пожежна безпека всієї 30-кілометрової зони, – пояснює Олійник. – Були команди, які чергували та їхали на виклики, що горить, наприклад, якесь село.
Пожежі були, бо за 48 днів ні краплі дощу не впало, – додає Сергій Мельник. – Хмари розганялися спеціально літаками, аби не було дощу, аби той весь порох не потрапив у Дніпро.
Суцільна пустка
Перше, що мене вразило, як ми приїхали – пустка, – пригадує Сергій Мельник. – Я чув про нейтронну бомбу, яка вбивала все живе, але залишала будівлі цілими. І у Чорнобилі я побачив ту картину і чогось зразу згадав про ту бомбу. Пусте місто, іграшки дитячі в пісочниці розсипані. Там десь шибки вибиті і вітер фіранку на вікні теліпає, а там не вибиті. Всюди пустка. Просто пустка.
А ще пан Сергій згадує пшеничне поле, бо ніколи в житті не бачив таких колосків, як там. Коли стебло ломилося від ваги, але ніхто нічого вже не збирав і так воно там і пропало.
Читайте також: Діти Чорнобиля. Історії трьох франківських родин, долі яких пов’язані з Прип’яттю (ФОТО)
У Чорнобилі його основна робота була налагоджувати та тримати зв’язок між екіпажами, які виїздили на роботу на реактор.
Перші дні ми там працювали без дозиметристів, – пригадує Мельник. – Пізніше керівництво батальйону, зокрема Ярослав Михайлович, створили групу дозиметристів. Ми самі себе навчали. Потім кожна зміна, котра виїжджала на реактор, мала людину, яка йшла попереду групи й вимірювала безпечний маршрут. Відносно безпечний.
Мельник розповідає, наприклад, в одному місці показувало якийсь мізер, а крок-два вбік і вже 200-300 рентген.
Крайній від Чорнобиля
Микола Романів усі 48 днів працював водієм швидкої допомоги. Пригадує, що двічі на день міняв чоботи, бо вони були найбрудніші.
Наш Богдан Тилько міряв, скільки радіації на тих чоботях, то якщо фон був 20, на чоботах було 80, – говорить пан Микола.
Романів щодня возив медиків на забір крові. Возив і шахтарів, які втрачали свідомість під час будови тунелю під реактором.
Дуже запам’яталися ті шахтарі з Донецька, – розповідає Романів. – Вони прокопували тунель на певну глибину, бо той четвертий блок мав піти повністю під землю. Але це потім передумали робити. Ми приїжджали майже через день до них на забір крові. Якщо білих кров’яних кілець було більше, а червоних менше, то людину везли в госпіталь. Їхав і забрав звідти людей, які непритомніли. У лікарні визначали, куди везти далі.
Розказує, що його швидка була сильно забруднена, адже перед ним працювали бригади з Черкас і Тернополя. І найцікавіше, що йому не записали жодного виїзду на реактор.
Медична палатка стояла збоку, то виходило, що я був крайній від Чорнобиля, – говорить Микола Романів. – Бачив, як зависають на реактором гелікоптери і скидають мішки з цинком та піском. А нам зараз кажуть, що ми були в 30-кілометровій зоні. Як? Коли ми були за 18-17 кілометрів.
Ми вас туди не посилали
Усі повернулися додому, до єдиного, – говорить Ярослав Олійник. – І коли повернулись, зустрілися з ситуацією життєвою. Багато хлопців були молоді, неодружені.
Ми вас туди не посилали. І таке було, – зітхає Мельник.
У Михайла не було дітей, у Романа народилася дитина з ДЦП. Було багато сімей, що розбіглися. Бо це радіація. Боялися, – каже Микола Романів.
Ярослав Олійник згодом заснував громадську організацію «Прикарпатбат Чорнобиль». І допомагає своїм побратима як може.
Ми себе називаємо «невгамовні», бо ми такі є, – посміхається чоловік. – Наш батальйон, ми контактуємо досі. Гори, озера, церкви, водоспади. Ми живемо з того дня. Найдіть ще таких? Найбільше нас тримає Калуш, бо з Калуського району найбільше було – 54. У живих лишилося 27. А зі всіх 259 – ми зараз доходимо до 100.
Має бути пам’ять
У 2016 році Олійник з побратимами дістали всі дозволи, автобус і поїхали у Чорнобиль. Але заїхали тільки до Дитяток. Далі їх чомусь не пустили.
Хоч автобуси пропускали з туристами, хоч ми мали усі дозволи, – говорять чоловіки. – Ми поїхали на наше місце, де ми жили. Там за 30 років все позаростало деревами.
У понеділок у Новиці Олійник знову збиратиме побратимів, хто зможе приїхати. На місці, де все почалося. При в’їзді в село поки що встановили хрест у пам’ять про тих, хто їхав звідси на Чорнобиль. Тут буде відправа і багато спогадів. А вже 18 липня на цьому місці мають відкрити пам’ятник ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС.
Я досі пам’ятаю малинове небо над реактором, більше нічого. Зараз закрию очі і бачу те малинове небо, – говорить Ярослав Олійник.
А я зелене пам’ятаю. Але воно могло бути різних відтінків, як Північне сяйво, – додає Мельник.
Авторка: Світлана Лелик
