10 лютого 2022 року я мав деякі справи в Києві. Зокрема – зустріч із давнім приятелем-поетом. Коли ми прощались, я постарався знайти кілька підбадьорливих слів, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
─ Та якби вони просто вбивали! ─ знову захвилювався мій приятель. ─ Біда ж у тому, що вони заберуть на тортури й будуть знущатися болем. Вони в цьому такі креативні. Ми навіть уявлення не маємо, якого болю від них сподіватись. От чого я боюся.
І додав:
─ Ми ж усі в їхніх списках. Такі, як ми з тобою, десь напевно в першій тисячі.
─ Аж так високо? Я про себе скромнішої думки, ─ спробував я зажартувати.
Подальші тижні засвідчили: щодо списків усе так і було. Британська (чи все-таки американська?) розвідка не перебільшувала й нічого не вигадувала. Росіяни працювали над чорними списками українців протягом років або й десятиріч. Власне кажучи, ніколи не припиняли працювати над ними. Навіть у момент розпаду ссср вони їх оновлювали й доповнювали. Не кажучи про пізніші часи.
Окуповані терени українського Півдня – найочевидніший цьому доказ.
Журналісти, блоґери, культурні активісти, митці. Ветерани «малої донбаської війни». Посадовці місцевого самоврядування. Члени політичних партій. Публічні особи різного штибу, відомі своїми стійкими проукраїнськими поглядами і вчинками. (До речі, а які ще погляди і вчинки можуть бути у громадян країни Україна?)
Всіх тих, хто не виїхав або надійно не сховався, окупанти доволі швидко познаходили. Адреси, контакти, маршрути пересування – все накопичувалося в російських базах даних. Значна частина цих людей досі серед пропалих безвісти. Значна – серед замордованих. Деяких тимчасово відпущено задля продовження гри в кота й мишку. Далеко не всі готові розповідати, що з ними відбувалося.
Читайте Юрій Андрухович: Самолікуванню не підлягає
Чому саме вони? Навіщо взагалі ті списки?
Особливо цінний тип заручників? Інтелектуальний, ідейний, громадянський, лідерський?
Психологічна (через фізичну) обробка задля навернення в рускій мір «розкаяних грішників»?
Черговий акт – за Чеславом Мілошем – поневолення розуму?
Гадаю, що і перше, і друге, і третє. Найбільше третє, бо, крім загарбання територій, росії завжди йдеться про загарбання мізків.
Для сякого-такого успіху цього третього завдання роспропмашині був потрібен певний базовий ідеологічний симулякр. Вона винайшла його ще напередодні Помаранчевої революції, себто десь улітку 2004-го, коли настирливо (й не без активної співучасті провладних українських медій) прив’язувала опозиційного кандидата у президенти до «фашизму» й «нацизму». На повну ж силу цей «дискурс» запрацював із 2014 року – з моменту втечі януковича і зміни влади.
В найкоротшій версії станом на сьогодні це виглядає так: Україна – державне утворення нацистів, і росія зобов’язана з ним покінчити. А що все це не має нічого спільного з дійсністю, не біда. Тим гірше для дійсності.
Попри всю природну і слушну гидливість, гляньмо в одне із джерел.
3 квітня аґенція «РИА Новости» публікує програмову статтю одіозного російського політтехнолога «Что Россия должна сделать с Украиной». Цей опус мав би дуже знадобитися майбутньому міжнародному трибуналові. В ньому цілком відверто викладено план дій щодо знищення нашої країни як незалежної держави, а українців як нації. Прикметно, що стаття не лише геноцидо-, а й культуроцентрична. Ось тільки одна цитата: «Дальнейшая денацификация этой массы населения (йдеться про більшість українців, – Ю. А.) состоит в перевоспитании, которое достигается идеологическими репрессиями (подавлением) нацистских установок и жесткой цензурой: не только в политической сфере, но обязательно также в сфере культуры и образования. Именно через культуру и образование была подготовлена и осуществлена глубокая массовая нацификация населения».
Читайте Юрій Андрухович: Козирі в руках
Іншими словами, ключове для автора «перевиховання» тих українців, яких залишать живими, можливе тільки після знищення останніх слідів по українській культурі. Отак. Це вам навіть не сталін з його діалектичною турботою про «національне за формою, інтернаціональне за змістом».
На початку 1950-х уже згаданий Чеслав Мілош звертав увагу Заходу на сталінські культурні чистки в радянському союзі:
Якщо йдеться про більші нації, ─ писав він, ─ то процес боротьби з антиросійськістю розплановано на довготривалі етапи. В Україні можна спостерегти значні успіхи. Чимраз більше молодих українських письменників переїздить до Москви й пише російською. Українських поетів і критиків, які хотіли творити відрубну українську літературу, вже немає серед живих. Те саме й з акторами, які пишалися національним театром і просунулися надто далеко у прагненні змагатися на рівних із театром російським.
Насправді в цих рядках – відгомін репресій, яким українську культуру було піддано головно в 1930-ті, коли режим фізично винищив тисячі її творців, передусім літераторів. Цю безпрецедентну гекатомбу видавець Мілошевого «Поневоленого розуму» Єжи Ґедройць ще запропонує назвати Розстріляним Відродженням. І ця пропозиція виявиться не тільки назвою леґендарної антології, але й історично-культурознавчим терміном на означення цілої епохи з її вбивчим фіналом.
Працюючи над «Поневоленим розумом», Мілош зауважив те, що й сьогодні вписано до російських пріоритетів: жодної України!
Ця війна, ця “спеціальна операція”, вся з минулого.
Це навіть не історична тяглість, а щось іще гірше – розвертання часу навспак.
Чому ми знову в тій самій смертоносній реальності, що й 70 років тому? Чому ні 1920-ті, ні 30-ті, ні 40-ві для нас знову не закінчуються? Хто зупиняє час? Хто не дає минулому стати минулим?
Запитання риторичні. Ну звичайно, це він – наш єдиний, наш заклятий ворог. Той, що загруз у злочинних комплексах та хворих уявленнях і прагне втопити нас у своїй трясовині. Вирватися з неї – для нас питання не смерті, а життя з його нарешті зрушеним уперед часоплином.
Мистецтво – про перемогу. Чому франківці мають відвідати нову виставку у краєзнавчому музеї
Comments are closed.