Я дописую ці рядки на 156-й день війни. Чи звернули ви увагу на те, як швидко в порівнянні з першою минає друга сотня днів? Ще трохи – й незліченним аналітикам доведеться підбивати чергові підсумки: 200.
Проте в загальній перспективі воєнного часу це уявне прискорення може нічого не означати – хоча б із однієї причини: загальна часова перспектива цієї війни розтягується. Ми не знаємо її тривалості. Вона може складатися з тисячі днів, тисяч днів, десятків тисяч, пише Юрій Андрухович на Збручі.
Та вона, власне кажучи, вже натепер складається як із тисяч (почавшися 2014-го), так і з десятків тисяч днів – якщо розширити історичний засяг аж до Визвольних змагань понад сторічної давнини. З цим історіософським розширенням, однак, не варто й перебільшувати. Воно хоч і п’янить красою спадкоємності, та приглушує винятковість поточного моменту. Обмежмося все-таки ним. Або коли завгодно – теперішньою стадією тих-таки Визвольних змагань. Адже є всі підстави вірити, що ця стадія вирішальна.
Росія – й це очікувалося – продовжує заплутувати сенси й підмінювати поняття. Брехня – головний компонент її озброєння, переважно, як бачимо, застарілого. Тож і брехня росії застаріла, хоча ще 2014-го працювала за давньою інерцією цілком незле. Нині, коли ця брехня очевидно втрачає свої цілі на «колективному Заході», в неї ще залишаються Африка, Азія, Латинська Америка. Вся та Решта Географії, де місцями канібальські режими й далі запекло мріють про світ, «вільний від диктату американців». І росія тут як тут.
Улюблених підмін, які вона застосовує, загалом не так і багато.
По-перше, підміна сенсу війни – за що вона. Виявляється, «за свободу й незалежність росії», що її опанована маріонетковим прозахідним режимом Україна прагне поневолити. Це Україна планувала напасти на росію, а не навпаки. Просто росія випередила українську агресію превентивним ударом. Ця війна – священна війна росії проти об’єднаного Заходу, який «воює Україною». З таким варіантом не зовсім узгоджується паралельний – «спецоперації для захисту Донбасу», але цей другий – для внутрішнього користування, цільові аудиторії дещо різняться.
Читайте: Юрій Андрухович: Козирі в руках
Далі – підміна ключових ідеологічних понять, як, наприклад, «нацизм». У російському трактуванні нацистами є всі українці, які не вважають себе росіянами й не вважають себе та росіян «єдиним народом». Цього, виявляється, достатньо. Серед проявів нацизму: говорити, читати, писати, співати українською. Ніяких ЗСУ не існує, проти росії воюють «незаконні воєнізовані формування нацистів» (як варіант – «неонацистів», але в чому різниця, навіть не запитуйте). Ця фіксованість на «нацизмі» й «нацистах» є, звичайно, дуже фройдівською: російська свідомість хоче витіснити власні геноцидальні нахили, масові розправи з інакомисленням, в’язнично-табірний стиль існування, архаїчну дрімучу ксенофобію, «слов’янський» біологічний расизм та антисемітизм. Жодна інша країна сучасного світу не потребує такої нагальної денацифікації, як росія.
Це взагалі – як обов’язковий фірмовий підпис: росія завжди закидає іншим те, що насправді чинить сама.
Нарешті – підміна жертви. Справжньою жертвою цієї війни, виявляється, є передусім російська культура. Десь там, на марґінесах – знищені українські життя, зруйновані домівки, спалені міста і села, геноцидальне «скасування» всіх, хто не вважає себе росіянином, і знищення всього, що не хоче свідчити про «єдиний народ». Зате в центрі – «заборона Пушкіна» й «заперечення Достоєвського». І ритуальні плачі над десятком урн із порохном імперських претензій на універсум.
Цієї «культури» смислових підмін росія не позбудеться сама собою. Іншими словами, зануреність її в тотальну брехню досягла того рівня, на якому це вже хвороба, що смертельно загрозлива для людства і жодному самолікуванню не підлягає. Сама себе росія вже не виправить.
Симптоми очевидні: добровільне відмежування від реальності, радісна згода на зомбування, насолода власною невичерпністю (беспредельностью) у злі. Причому в такому різновиді зла, що його людство вже переважно зжило й подолало в собі. росія – це ренесанс архаїчного, давно занесеного в музейні заборонені сховища, зла.
Читайте: Юрій Андрухович: Листи від султана й назад
Шлях до зцілення – тільки через нищівну поразку, тотальну катастрофу всього, що називається російською державністю. Щонайменше десятки мільйонів росіян мали б жахнутися себе самих і своєї держави – всього, до чого не без задоволення стали причетними й чому не лише не запобігли, не лише не чинили найменшого спротиву, а що схвалювали, потаємно або й відверто любили і щоразу підтверджували своєю малодушною пристосуванською байдужістю.
У цій поразці – єдина перспектива росії. Що нищівніша поразка, то перспектива виправлення реальніша.
Ця поразка росії є спільним завданням вільного світу. Не гнилий компроміс, не черговий appeasement, не замороження, не «поганий мир», не наївне бажання відгородитися від загрози самообманом і коштом України, її життів та майбутнього. Насправді потрібна одна дуже проста річ – мужність. Потрібно взяти участь у спільній перемозі над злом. Найкраще – власними арміями: щоб «раніше, дешевше і краще для всіх».
