Розпачливі зойки про «примусове» виконання гімну України в школах залунали, на диво, навіть з вуст досі притомних людей. Здавалося б.
А однак ця сумнівна притомність, точніше її відсутність саме в таких речах, дає себе знати, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
Гімн, як і прапор, і герб – речі сакральні. Це те, що сприймаєш, вбираєш в себе з молоком матері і несеш протягом усього життя. В одних ці символи викликають замилування, розчулення, гордість, в інших не викликають жодних емоцій, а в третіх – хворобливе бажання «покращити»: поміняти слова, перевернути барви, оздобити тризуб снопами і калиною. І відразу вилазить як шило з мішка зразок такого «покращення» – примітивна нестравна графоманія.
Національні символи відіграють важливу роль у формуванні самосвідомості. Це чудово розуміють московити. Тому й вкидають час від часу через голови недалеких українців подібні ідеї «покращення», а насправді руйнування сакрального.
Московитам нема що втрачати. Їхні національні символи насправді не національні, не прийшли з народу, не прийшли з глибин історії. Герб позичили у Візантії, прапор – у Голландії. А щодо гімну, то до XVII сторіччя в Московії не було свого гімну. Його заміняли церковні хори. Щойно війна з французами підняла не тільки бойовий дух московитів, а й самосвідомість. І в 1816 році з’явилася «Молитва русских», яка проіснувала до 1833 року, коли цар Ніколай І, поїздивши по Європі і послухавши чужі гімни, загорівся мати свій. Так у 1833 році з’явився гімн «Молитва русского народа», який незабаром перейменували на «Боже, царя храни».
Гімн, хоч і написаний В. Жуковскім, неймовірно примітивний. Виконували в ньому лише першу строфу, повторюючи її тричі.
Боже, Царя храни!
Сильный, державный,
Царствуй на славу, на славу намъ!
Царствуй на страхъ врагамъ,
Царь православный!
Боже, Царя храни!
З 1917 року вже звучала «Русская Марсельеза», а в 1944 році – гімн «Союз нерушимый республик свободных». Оскільки московитський гімн спочатку був самодержавний, ніхто в народі його не знав і не співав, але совєтський теж не проник в народ. Його підредагували, але нічого не змінилося – під час слухання свого гімну московити стоять зі стуленими губами й опущеними руками. Навіть синок автора «Союза нерушимого» хоч і роззявляє рота, але руки тримає на пузі.
Звісно, московити можуть безболісно покращувати свою символіку, бо вона не вистраждана, не виболена, а спущена згори. Тому-то вони й намагаються зруйнувати нашу сакральність, коли бачать, як звучить наш гімн на стадіонах.
Про «Принудительное гимнопение» в українських школах загаласували російські медія. А їм на підмогу кинулися такі зденаціоналізовані типи, як Наташа Влащєнка. «Почему ежедневно? – рже вона. – Почему не перед каждым уроком?»
Ще один недоукраїнець Юрій Раманєнка пише, що «украинские комсомольцы ничего, кроме воспроизводства совка, придумать не могут».
Не могла змовчати ще одна представниця нацменшини Єлєна Лукаш: націоналісти, мовляв, вважають, що «добрались до наших детей и могут вмешиваться в образовательный процесс. Буду краткой – не могут. Решение об принудительном гимнопении будет жить исключительно в больном сознании этих депутатов и никогда не будет носить обязательный характер. Но стоит отметить, что эти ряженые никогда не чувствовали себя так вольготно, как при этой слабой власти».
Не дивно, що й скандальна малоросіянка Іріна Верещук, любитель ширити московитські фейки, виступила проти виконання гімну в школах, про що теж радісно звістила московська преса: «Ирина Верещук против принудительного пения гимна».
Усе це звучить дико на фоні того, як виконують національні гімни в школах інших країн – і в Європі, і за океаном. Але тут московські посіпаки чомусь не обурюються. Ба більше. Усі ці пройдисвіти вдають, що не бачать, як стоять справи в країні, котра їх годує.
А там, на батьківщині їхнього гаманця, в омріяній Московії виконання гімну в багатьох школах існує не від сьогодні. Причому не лише в школах, де вчаться етнічні московити, але й у так званих «національних». Ось роз’яснення одного з якутських міністрів після дебатів щодо повного чи скороченого виконання імперського гімну: «ежедневное исполнение (прослушивание или пение) рекомендуется проводить в классах перед началом первого урока, учитывая двухсменное обучение, при этом правилами исполнения гимна допускается и сокращенное исполнение гимна. По решению самих образовательных организаций возможно полное исполнение гимна только в начале учебной недели на торжественной линейке».
Нищення української самосвідомості московитами відбувалося віками. Оскільки складовими її були просвіта, мова і національні символи, то вони зазнавали репресій у першу чергу.
Український посол до австрійського парламенту, меценат Володислав Федорович (1845–1917) наголосив: «Скільки голів здобудемо для просвіти, стільки душ скаже, що сеся земля Русь, а вони русини». Журналіст і громадський діяч Андрій Січинський (1840–1893) вважав, що треба добиватися, «аби нижчі верстви суспільности почули себе членом народнього організму, відчули своє горожанське і національне достоїнство й узнали потребу існування нації як окремішньої індивідуальности».
Та інакше думали більшовики. В короткий період українізації в СССР у 1920-х роках мова і просвіта рухалися спільно. Але парадоксально, як самі ж українці, навіть письменники, обстоюючи мову, поборювали просвіту. Зокрема Микола Хвильовий, для якого не існувала ані національна символіка, ані просвіта. Залишалася лише гола мова. А «Просвіта» як товариство, за його словами, була «у свій час ідеологом куркульні». Звідси і його насміхи над етнографізмом, кпини з вишиванок і шароварів. А якби можна було співати гімн у школах, то й з цього б він кпив.
Він вважав, що «Просвіта» намагається «селозувати», а насправді профанувати міську пролетарську культуру. Просвітительство для Хвильового «завжди визначає політику дрібної буржуазії, головним чином – селянської». Сергій Пилипенко, який виступив опонентом Хвильового, викликав його обурення тим, що терміном «просвітительство» «безпардонно змазує класовий зміст доби… яка є добою не просвітительства, а диктатури пролетаріяту».
Ось звідки росте коріння Голодомору – винищення свідомого селянства, яке отримало тавро «куркуль». Селянства, яке було носієм національних символів, мови і всіх національних святощів, включно з вишиванками. Просвіта у вигляді українських шкіл і автокефальної україномовної церкви була знищена на пні. Вся галицька інтелігенція, яка прибула в Україну піднімати освіту, була вистріляна.
І коли навіть для Хвильового та Скрипника стала зрозумілою справжня роль диктатури пролетаріяту, вони не знайшли кращого способу протесту, аніж застрелилися.
Відтоді й починається друга тотальна русифікація, яка не завершилася й досі. Бо тоді, як вона для московитів та їхніх підспівувачів-манкуртів сприймається цілком нормально, про тотальну українізацію нам і мріяти зась.
Це тільки українцям не можна українізовуватися примусово, а всім іншим можна робити що завгодно. Угорці провели таку тотальну мадяризацію, що українські села зникли взагалі. В так званих румунських і молдавських селах живуть румуни і молдавани з українськими, ба навіть козацькими (П’ятихатченко, наприклад) прізвищами. В Словаччині, як і в Угорщині, лише за приналежністю до греко-католицької конфесії можна визначити, що це колись було українське село.
Нема такої країни в Європі, яка б не провадила тотальної асиміляції. Великобританія забороняла ірландські, шотландські та валлійські школи. Італія, Франція, Іспанія – всі чинили так само. Молоді новостворені держави, що були складовими Австрійської імперії, брали з них приклад. А що їхні природні мови ще були не настільки досконалі, як німецька, то кинулися клепати нові терміни, не звертаючи уваги на хихотіння доморощених влащєнок, для якої слово «смакалік» настільки неприємне, що мусила своєю бідою пожалитися на Фейсбуці.
Ми не повинні озиратися на думки усіх тих телепнів, які сформувалися в совку і яким від виконання гімну віє совком і комсомолом. Віє тому, хто сам совком просмердівся настільки, що вивітрити його не може.
Мусимо усвідомити собі, що нам «не поможе святий Юр і Пречиста Мати волю здобувати», а треба міняти цю країну на взір наших сусідів і відповідати дзеркально.
Хочете свої школи? Відкрийте українські в себе. Це стосується усіх наших сусідів. Навіть білорусів, які тотально асимілювали Берестейщину і Пінщину.
Хочете богослужіння на своїй мові – запровадьте в себе богослужіння українською в греко-католицьких селах, які ви примусово асимілювали.
Та, на жаль, замість тотальної українізації маємо тотальну зеленізацію. І якщо не ми її, то вона – нас.
Comments are closed.