Погляд

Тарас Прохасько: Випереджуючи ринок

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Там завжди дув вітер з північного сходу. Найворожіший вітер для міста. Триста метрів відкритого простору на площі між театром, готелем і місцем, де ще недавно стояв Ленін, взимку видавалися мало не ілюстраціями з дитячих книжечок про пургу в арктичній зоні. За площею стояв найвищий на той час білдінг. Його щойно доробили, і він отримав адресу Бандери, один.

Був кінець 1993 року, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.

На партері білдінгу, за велетенськими вікнами, шкло яких також продував вітер, вселилося на якийсь час чудесне дітище художника Мирослава Яремака. Перша у місті галерея сучасного мистецтва. Мирослав все організував, найкращі художники віддали на продаж свої найкращі роботи. Там було на що подивитися.

Я почав працювати в галереї. Невідомо, як можна було би назвати цю посаду. Я там перебував впродовж дня, чекав на відвідувачів, коли вони з’являлися, все показував і розказував, спонукаючи щось купити. Мав отримувати процент від вартості проданої роботи. Але роботи були настільки незвичними для міщан, а їхня ціна принципово була настільки високою, що навіть серед тих поодиноких відвідувачів, які наважилися зайти у щось таке, не знаходилося нікого, хто би хотів купити чогось такого.

Заради хоч якогось заробітку я варив там каву. Щодня купував пачку доступної польської суміші, мав пісочницю і турку, чекав, заки хтось зайде випити якісної кави на тлі доброго живопису. Завдяки друзям, які не побоялися пройти через російський вітер, щоби випити кави у аутистичному середовищі, заробляв на пачку добрих цигарок, пачку кави на наступний день і два літра молока для дітей (діти були свідомо підсаджені на всіляке молочне, а по молоко доводилося виходити з дому десь після шостої ранку, щоби зайняти місце у черзі, яке гарантувало, що привезеного о восьмій молока вистачить, щоправда, невдовзі я пішов іншим шляхом – крутився у черзі від пів восьмої, коли привозили бідони, допомагав розвантажувати машину, за що отримував молоко першим).

Але наприкінці грудня 1993 року прийшло свято і на нашу вулицю.

Все місто зажило третім бієнале «Імпреза». Сотні художників зі всього світу, журі, експозиції і забави у всіх придатних для виставок приміщеннях. Яремак зумів перетворити галерею на локацію для альтернативних видів сучасного мистецтва. Для всіляких перформенсів та інсталяцій, для відео-арту. Спонсором цієї За-імпрези був химерний тогочасний банкір, який надав десятки метрів широкої марлі і кільканадцять ящиків осяйного молдавського міцного напою коньячного типу «Струлічіфор». Марлею обвили весь простір, було страшенно файно. На струлічіфорі сидів я, що цілковито змінило мій рейтинг серед усіх прошарків богеми на дуже добре.

Одного вечора показували якийсь перформанс видатної художниці з Одеси. Було багато кедів на шнурках, багато загадок – що би це мало означати. Загалом було би нудно, якби не віньяк. Пізно ввечір ми поверталися з Олегом до свого кварталу за площею. Падав сніг, якого у наших вуличках вже не теребив вітер. І ми говорили. Про те, що поглинання умняку зовсім не може дати тої насолоди, що продукування умняка. Замість того, щоби тупо споглядати контемпорарі, арт є ще й для того, щоби пережити його самому, продукуючи, грубо кажучи, видовище. Так ми прийшли до того, що мають бути не розвішані капці, а власне тіло. Тіло як видовище. Звичайно, потрібна обгортка, якась тєлєга. Але конче – кров. І незворотність акту, який чиниться. Ми сіли на сходи колишнього будинку української поліції і миттєво придумали сценарій своєї штуки. Заради успіху плану треба буде завтра подати заявку на перформанс. Заради принципу, який ми практикували, – кожною своєю дією витягнути ще когось симпатичного, – я наполіг, щоб згадати про Софію Яблонську. Бо вона якраз тоді була близькою.

Тарас Прохасько: Ніколи не обнімаю дерев

Музику з кінофільму «Професіонал» я буду завжди пам’ятати як щось дуже природне, коли відбувається щось драматичне. Як дзижчання комарів у момент виходу з окопу, або сюркотання берегових ластівок, коли думаєш, що вже ніколи не виринеш із закруту темної від надмірних літніх дощів ріки. Сторож за дверима галереї мав радіо, якраз тоді грав «Професіонал».

Олег різав мене бритвою по-справжньому. Так було у сценарії. Розкриті надрізи він заліплював марлею із малюнками, які набували нової якості від нестримного припливу червіні справжньої крові. Нам ся вдало захопити увагу чисельної артистичної публіки. Ми зуміли побути кілька хвилин митцями. Так – дивлячись одне на одного – ми розсували рамки, які тепер вже нікого не стримують, бо виявилися непотрібними.

Вночі, під час епохальної пиятики у всіх номерах готелю, нам цілком поважно запропонували проїхатися з цим перформансом містами щойно створеної України. Я порахував площу своєї шкіри і погодився лише на один повторний показ – на великому фестивалі у столиці.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.