У Залучанському дитячому будинку-інтернаті живуть діти з важкими фізичними та психічними вадами від 4 до 35 років. Ті, що не можуть ходити, донедавна цілодобово лежали у заґратованих ліжках. Волонтери ж взялися відремонтувати дитячі кімнати.
Старі металеві ліжка замінюють на нові, що складаються і вдень вивільняють простір. А щоб додати яскравих кольорів, волонтери розмальовують стіни, пише Репортер.
В Україні хочуть лише здорових
У суботу вранці їдемо разом з представниками «Української благодійницької мережі» (УБМ) розмальовувати вже третю відремонтовану кімнату. В орендованому автобусі – 20 людей, хтось частий гість, а хтось їде вперше.
За три години на місці. На порозі вже чекає Ігор – один з найактивніших тутешніх мешканців. Сам ходить, усім цікавитися ще й на мигах розповідає історії: про патрульних, які возили його на службовій машині, про візит до стоматолога, де йому вирвали зуба… Ігорю не терпиться малювати на стінах.
На другому поверсі живуть молодші вихованці. У великій залі волонтери переодягаються й розбігаються по дітях. Їх тут чекають з нетерпінням, бо вони дарують такі важливі обійми, розмови, жарти. А ще й подарунки – книжки, розмальовки, мандаринки.
Керівник УБМ Василь Футерко розгортає новий сенсорний килимок для чергової кімнати. Його одразу обступають. Усім цікаво, що в пакунку, кому привезли, тестувати починають прямо в залі.
Футерко показує кімнату, яку відремонтували й розмалювали першою. Ліжка розсунуті, діти граються на підлозі. Дівчинка Іванка сама не ходить – міцно вхопилася за волонтерку, хоче, щоб її водили. Володя дрімає, сидячи під батареєю. Він не більше чотирирічної дитини, а йому 22.
«Таким дітям потрібно давати максимальну свободу руху. Коли Іванка потрапила сюди, то лише лежала, – пояснює Василь. – А потім її перевели в цю кімнату, і вона вже хоче ходити. Дивіться, як ходить Тетянка. Ще кілька місяців тому вона теж днями лежала».
Нещодавно УБМ вийшла на співпрацю з американським фондом «Maya’s Hope», якому в Запорізькій області вдалося влаштувати в сім’ї з близько 20 дітей такого ж інтернату, як Залучанський. Нині записали вже чотири відео-анкети для усиновлення – про Іванку, Таню, Євгенію, Олега. Їх перекладуть на англійську і поширюватимуть на американських сайтах. Згодом планують записати ще 22 такі анкети.
«В Україні є черга лише на здорових дітей до чотирьох років, – пояснює Василь Футерко. – А тут за останні 20 років не було жодного усиновлення, бо цим не займалися. Знайти батьків для таких дітей в Україні важко, та якщо записати якісні відео, то є шанс. Особливо для тих, які говорять. Для інших дітей – надія лише на міжнародне усиновлення. Результати, яких усиновлені з України діти досягли завдяки реабілітації в США, вражають».
Щоб не забували
Сусідня кімната теж розмальована, з новими ліжками. Тут живуть доросліші хлопці. Один із них – по пояс у гіпсі. Нянечки пояснюють, що в нього ламкість кісток, та скоро гіпс вже знімуть. Ще троє – на підлозі.
Василь розповідає, що в цій кімнаті ще до ремонту жив і Андрій Бурдяк, який у 15 років важив 12 кг. Його забрали на лікування в Польщу.
«Він справді міг померти від незасвоєння їжі», – каже Футерко.
Далі – кімната вже з простішим ремонтом. Більше схожа на коридор. Уздовж стін – ліжка. З одного боку менші дітки, які не розмовляють. Попід вікна – ліжка з дорослими. Усі лежачі.
Алла з ліжка вітає Футерка зі святом, бо ж сьогодні Василя. Бажає щастя, здоров’я та щоб не забував їх ніколи. Біля її ліжка – візок з новенькою, чотирирічною Іринкою. Дівчинку недавно перевели до Залучанського інтернату з Рівненської області. Василь каже, Іринка має добрі шанси на усиновлення.
Підходимо до Сергія. Він міцно стискає руку, розпитує, каже, що любить, коли гості. На вулиці був ще як влітку.
«В лютому плануємо велике переселення, – пояснює Василь. – Тоді цих старших спробуємо перевести на перший поверх. Більш свідомі будуть в окремій підгрупі, матимуть кімнату для занять. Вони постійно лежать і з другого поверху рідко потрапляють на вулицю, хоч ми й передали для них підйомник. Влітку зносили – кого разом з візком, кого на руках чи на коциках. Семен нелегкий – його троє хлопців виносили».
З 4 січня Всеукраїнский благодійний фонд «Деполь Україна» запустив в інтернаті ліфт, але сьогодні він загороджений ялинкою і чомусь замкнений. Персонал каже, що в них немає ключів. Та ж історія з підгузками, нянечки говорять, що їм видають лиш по два на добу. Та до УБМ керівництво закладу по підгузки не звертається.
Заходимо в найгіршу кімнату, яка ремонту не бачила вже давно. Тут ніхто не говорить.
«Навіть волонтери коли приїжджають, не затримуються в цих кімнатах рядянського типу, – пояснює Василь. – Та й діти, які говорять, завжди мають більше уваги».
Коли інакше вже не можеш
А в «художників» уже кипить робота. Спочатку малюнок на стіни наносять олівцем. Потім волонтери разом із дітьми завзято їх розмальовують. «Репортер» теж залишив свій слід – мавпочку на гілці.
Кому не вистачило стін, грається з дітьми в кімнатах. Атмосфера дуже тепла. Час від часу заходять діти – пробують допомогти, щось розповідають чи просто спостерігають.
Віка Данищук тим часом у кімнатах співає пісні під гітару – Скрябіна і Піккардійську терцію. А волонтер художниця Марія Фіцак з фотографом Сергієм Горічком роблять знімки дітей для виставки робіт. Вона каже, що приїжджає кожної суботи – малює з вихованцями, шиє, займається творчістю.
В одній із кімнат біля ліжка 14-річного Богданчика сидить Антон Костишин. Дивляться разом мультик. Розповідає, що нині є наставником одразу двох хлопчиків, тому не пропускає жодної поїздки.
«Якось поїхав сюди з волонтерами подивитися, – каже Антон. – Усі гралися з комунікабельними дітьми, а я ходив між лежачими. Спочатку це був шок – запах, діти покривлені, збідовані. І тут, у кімнаті, лежали обидва Богданчики – 12 і 14 років. Посидів біля одного, потім біля другого. Побачив в їхніх очах, що вони все розуміють. Так і залишився. Один раз сюди приїжджаєш й інакше вже не можеш».
Антон хоче зібрати кошти на вертикалізатор для Богданчика, щоб той не лежав постійно – якусь частину дня був закріплений у вертикальному положенні. У нього кисть працює, тож може помалу вчитися працювати на комп’ютері. Це його шанс розвиватись. Другий Богданчик – теж лежачий, але він руками підтягується. Якщо його розвинути, з часом зможе їздити у візку. Тож Антон думає, як знайти лікаря-реабілітолога.
Час минає швидко. Збираємося додому, коли на вулиці вечоріє, а з неба паде сніг, який більшість дітей бачать лиш у вікно.
В автобусі їдемо втомлені та щасливі. І хочеться повернутися ще. Можливо, навіть не так для них, як для себе…
