У Рогатині вже більше двох років працює спортивно-оздоровчий центр «Крила надій», який став для поранених військових чимось значно більшим, ніж просто залом із тренажерами. Заснований ветераном АТО Василем Штундером, цей простір повністю тримається на силі співпраці: місцеві підприємці дають приміщення, небайдужі люди приносять тренажери, а староста привозить бійців на заняття. Поки ветерани заново вчаться ходити, розгинати руки та спілкуватися, організатори центру ідуть далі – до Рожнятова.
Тут душевно легше
Ставимо ногу повністю. Змучився? Нє? То давай дальше. Повністю ногу ставим, молодець. Міняєм ногу, – спокійно, завченим тоном дає вказівки своєму підопічному керівник центру «Крила надій» Василь Штундер.
Вказівки пересипає жартами:
Одеса рулить. Він у нас молодець, Сашко навіть згадав, що колись грав на гітарі і заграв нам, і заспівав. А це дуже багато. Ще обіцяв Ані пісню скласти.
Ага, ще на 8 березня, – сміється Аня, яка працює поруч. Анна Цуканова – масажистка, якраз розробляє руку іншому ветерану – Ігорю.
Ігор сидить з масажними банками на спині і теж жартує з Сашка.
Олександр Гроза та Ігор Стельмащук – обидва з мінно-вибуховими травмами. Обидва живуть в селі Лучинці. Ігор – звідти родом, а Сашко – одесит. Двічі на тиждень староста села привозить їх до центру «Крила надій» в Рогатині на заняття з реабілітації.
Тут душевно легше, – каже Ігор.
А як же ж рука? – награно обурюється Анна.
Ну, рука сама собою краще. Бо вона в мене сама згиналася і не розгиналась, треба було другою рукою розгинати», – реабілітується той.
Вони давно вже в нас, Ігор – більше року, Сашко ще довше. Він, як приїхав, то не говорив, не ходив, а зараз самі бачите. Але то мама краще розкаже, – додає Василь Штундер.
Мама Олександра Тетяна Гроза їздить на заняття разом із сином. Самі вони, як вже говорилося, – одесити.
Мені подзвонили і я вже 31 жовтня 2023 року була у Франківську. Саша знаходився в лікарні на Пасічній, в комі. Пів голови не було в нього, таке поранення важке. Я прийшла, з ним розмовляла, сказала, Саша – я мама твоя. Я не знаю, як це – він взяв і мені руку поцілував, хоч був в комі.
Через два тижні Сашка перевели до Калуша, в Підгірки і там вони пробули 10 місяців – чергуючи відділення нейрохірургії та реабілітації.
Там йому поклали цю пластину – 160 на 130 мм, дуже займалися там з ним, – тепло посміхається пані Тетяна. – Я поки буду жити, буду молитися за цей край, що так добре ставилися.
В Одесу вже не вернулися, хоч там лишилась квартира, родичі. Нині живуть в модульному будиночку в Лучинцях.
Я вже не пам’ятаю, хто нам сказав, що тут є такий центр, чи то ми десь були чи що, – розповідає пані Тетяна. – Але знаєте, це така добра справа. Вони над ним трусяться, як над розбитим яєчком, аби не перевантажити, тиск міряють кілька разів, бо в нього стрибає, і логопед приходила навіть займалася. Таких відділень має бути дуже багато, для таких, як мій Саша. Зараз це єдине місце, де він може прийти, де з ним поспілкуються, пожартують. І Саша хоче – а коли на заняття, а коли на заняття – все питає.
Василь Штундер каже, вони дуже вдячні старості села за підтримку, що взявся привозити до них хлопців на заняття.
Читайте: В тарілку з чистими ногами. Артилерист із Косівщини готується до рекорду України
Ми шукаємо людей небайдужих, які б хотіли помогти, бо зараз виглядає, що для декого війна закінчилася. Таке враження, що, хто не дотичний до тої війни, він тупо ігнорує це все, інколи аж навіть обідно. Думаєш, ну йолки, що тобі важко помогти?! Але є люди – от все, що у нас є – це все прошене, це все люди повіддавали.
Ми – діти посадки
Андрій Музичка та Роман Савчук – теж ветерани, в обох протези ніг, обидва були поранені поблизу Оріхова, що на Запоріжжі. Андрій місцевий, Роман – з Оріхова. А познайомилися вони вже тут, в центрі «Крила надій».
Коли почалося повномасштабне вторгнення Андрій вернувся з Великої Британії, служив у 128 гірсько-штурмовій, у бригадній розвідці.
Вночі потрібно було перевірити посадку, як кажуть, ми – діти посадки, – хмикає він. – І наступив на протипіхотну міну, відразо відірвало кінцівку. Побратим наклав мені турнікет, правда, темно було, він трохи помилився, я спокійно взяв собі гілочку в зуби, зажав, відпустив, нічого йому не кажучи, щоб його не розстроювати, перетягнув собі сам. Побратим мене вивіз.
Сталося це біля села Щербаки, десь кілометрів 30 від Запоріжжя. Роман додає, що це село з початку повномасштабної війни було в окупації, але «наші молодці, десь за місяць відбили».
Читайте: «Пікассо» на війні. Михайло Остап’юк з Прикарпаття б’є тату в окопах і малює картини після штурмів
Сам він ветеран АТО, служив у 93 бригаді «Холодний Яр», поранення отримав вже в повномасштабній, в Оріхові, потрапив під обстріл, відірвало ногу.
Добре, що хлопці були поруч, я тоді якраз на трасі був – під’їхали, в машину мене і вивезли.
У 2023 після всіх операцій і протезування переїхав у Рогатин, сюди ж раніше перебралися дружина з дитиною.
Знайомі розказували, що є такий центр. І я в один день прийшов до Василя, порозмовляли, він каже – приходь. Ходив на курси масажу, на тренажери, трошки ще учив мене заново ходить. Дуже файно, що тута єсть, що рядом. Не так, як наприклад, я їздив в Івано-Франківськ на реабілітацію, ну, це дуже далеко, – говорить Роман Савчук.
Андрій додає, що містечко в них маленьке, тут навіть соцмереж не треба – друзі, знайомі самі переказують, що є от такий центр і що тут можна займатися.
Читайте: Залізо, петанк і люди: як на франківському стадіоні «Рух» ветерани створили простір для своїх
В мене тоді якраз були почалися проблеми зі спиною, – каже Андрій. – То пройшов курс масажу. Масажисти тут дуже хороші, рекомендую, побратими. Хто вертається, є такий центр в Рогатині, приходьте.
Роман ще підхоплює, що плюс центру в тому, що він гуртує ветеранів.
Я ж кажу – ми і з Андрієм познайомилися. Вася багато людей збирає таких, як ми. Мені тут легко – поспілкуватися, побути, круг такий… Буває, сидимо, розказуємо кожен своє і якось легше, мені особисто легше стає.
Все тримається на людях
Власне спортивно-оздоровчий центр «Крила надій» в центрі Рогатина працює майже півтора року. А починали вони у травні 2024 з відділення при районній лікарні. Тоді місцева влада виділила для військових невелике підвальне приміщення.
Василь Штундер – ветеран АТО, свого часу служив у батальйоні Кульчицького. Він і є засновником ГО «Крила надій» та самого спортивно-оздоровчого центру.
Розповідає, що, коли почали працювати у відділенні при лікарні, виникли свої труднощі – зверталися хлопці, які не могли спускатися в те приміщення.
От саме після мінно-вибухових – травми ніг, ампутації – їм важко було туди заходити, – пояснює Василь. – Нам потрібні були тренажери, а там площа – 9 квадратів. І я звернувся до нашого місцевого підприємця Михайла Винника, власника приміщення в центрі міста, чи міг би він нам його надати. І він надав в оренду приміщення на 90 квадратів за одну гривню на рік.
Більшість обладнання, яке є у центрі – від людей. От, у когось вдома лишився велотренажер чи бігова доріжка – дзвонили й казали, що можуть віддати.
Найсуттєвіше, що нам було потрібно, – отой тренажер для кінезіотерапії, підйомник, дошку Євмінова – то це спонсорував наш підприємець Богдан Гордій, – розказує Василь Штундер. – Я до нього звертаюся, коли треба щось дійсно з дорогого і нового, і він ще ні разу не відмовив. Каже, все, що треба хлопцям, звертайся, я куплю.
Тож фактично все тут тримається на підтримці благодійників. Василь Штундер каже, якщо просити, то люди відгукуються, але їм важливо бачити, на що саме вони дають гроші.
Ще на початках мені дуже дав поштовх Благодійний фонд «МХП-Громаді» в межах програми «МХП Поруч», яку він реалізовує. Я виграв у них грант і ми зробили в тому відділенні, яке при лікарні, релакс-зону, – розповідає Василь Штундер. – Там фітобочка, масажне крісло, легенький масажик, чайочок на травах. Це для військових і членів їхніх сімей. І цей фонд і надалі нас підтримує.
За весь час роботи спортивне оздоровлення в центрі пройшли понад 150 військових. Плюс тут роблять курси масажів для тих, хто приходить у відпустку.
Читайте: Реабілітація через природу. У Франківській ОКЛ військові малюють сакури, щоб відновитися емоційно
Зараз ми більше таки працюємо з хлопцями, яких уже списали з армії. Бо їхати зараз до Франківська в реабілітаційний центр і там побути 10 днів – це важко і мало. Йому треба постійно займатися, підтримувати себе. І тут можна це робити. Хто хоче, той ходить, хто не хоче, ми його заставити не можемо, але стукаємо – прийдіть, подивіться.
Відкрийте два кабінети — і починайте
Я говорю всім – зробити такий маленький центр, то необов’язково 90 метрів, відкрийте два кабінети, щоб поставити пару тренажерів, щоб хлопці могли приходити, щоб не сиділи вдома, – каже Василь Штундер.
І, до речі, ця ідея якось несподівано для всіх почала потрохи втілюватися. Наприкінці червня – на початку липня спортивно-оздоровчий центр «Крила надій» має відкритися в Рожнятові.
Є там така громадська організація – «Молодь Прикарпаття». Вони приїхали в Рогатин до волонтерів по продукти, заїхали в наш центр. Кажуть – ми б таке теж хотіли, бо від Рожнятова до Калуша їхати далеко, а до Франківська – ще далі.
Звернулися до голови Рожнятівської ОТГ Василя Рибчака. Як каже Василь Штундер, той – така людина, що справді хоче помогти військовим, робить не «для галочки».
От він подзвонив і запросив на сесію, де всі 18 депутатів проголосували за те, аби виділити під центр приміщення на території лікарні.
Вийшло, як і тут в Рогатині, я їм зразу сказав, що будемо працювати, як в Рогатині, – розповідає Штундер. – От у нас тут заходи з дітьми, значить, ми і там працюємо з дітьми. Тут є група батьків наших загиблих захисників, так само будемо старатися об’єднати групу батьків і там.
Ще була проблема в тому, що у виділених приміщеннях потрібно було зробити ремонт, а майстрів – нема.
І пройшов деякий час, дзвонить знову голова ОТГ і каже: слухай, то ми вже довго тягнемо. Звільнилося два кабінети в Будинку культури в центрі міста, які якраз підходять, відкриваємо і починаємо працювати, – каже Василь Штундер. – Коли війна закінчиться, такі спортивно-оздоровчі міні-центри мають бути в кожній громаді. Бо військових наших прийде дуже багато, ми не можемо навіть уявити, скільки прийде військових і скільки у них буде проблем. Лікарні не зможуть їх усіх прийняти і не кожен військовий зможе доїхати кудись далеко.
Авторка: Женя Ступ’як
