Олег Ущенко виріс у Станіславі (офіційно вже – Івано-Франківську) між 70-80 роками. То було місто, де Великдень святкували напівпідпільно, а «наштукатурені» тодішньою совковою косметикою комсомолки на підступах до церкви записували прізвища школярів. Але разом з тим із квартир тягло запахом свіжоспечених пасок, а відомий співак сидів на лавці під будинком і нюхав повітря зі словами «як гарно пахне хлібом». Про той час режисер і письменник Олег Ущенко написав книжку спогадів «За тиждень Великдень».
Місто жило двояко
Станіслав кінця 70-х – початку 80-х, яким його пам’ятає Олег Ущенко, мав, за його словами, «присмак депресивного соціалізму». Якщо шукати аналогію – нинішня Куба.
Уявіть собі, поява тролейбуса з двох зчеплених секцій викликала такий ажіотаж, що діти тікали зі школи, тільки щоб покататися. То яка це була радянщина депресивна! – каже він.
Якщо говорити у контексті свят, місто жило подвійним життям. Були радянські офіційні свята, які люди використовували, аби з’їздити до батьків, посадити городи, зробити все те, на що в будні бракувало часу. І були справжні свята – релігійні, коли збиралася родина, з’їжджалися зі всіх боків, і чи не тиждень випікалося все те, що передавалося рецептами з покоління в покоління.
Великдень у Станіславі святкували не сказати, щоб аж підпільно, але зі своїми запобіжниками. Дітям до церкви можна було сміливо йти хіба що дошкільнятам. Бо школярів на підході до храму чекали комсомольські патрулі: «дєвочки-активістки», як правило, русськоязичні, вихоплювали дітей, записували прізвища й школи, а потім «крапали на мізки» батькам.
Читайте: Івано-Франківськ 1967-1987 років – як змінилося місто (ФОТО)
Якихось серйозніших репресій, за спогадами Ущенка, не було, але клопоту вистачало, тому мова навколо Великодня стала езоповою. Він у своїй книзі згадує відомого тоді в місті співака й викладача музучилища Михайла Сливоцького. Сливоцький був товаришем академіка Ступарика, який жив у тому ж будинку, що й сім’я Олега Ущенка. Сливоцький, вертаючись з роботи, любив сідати на лавочці під вікном і розмовляти з мамою Олега. То перед Пасхою сів, понюхав повітря і каже: «Ой, як гарно пахне хлібом!».
У цій сцені – весь тодішній Великдень. Не заборонений і не дозволений. Свято, яке можна було понюхати, але про яке краще було не говорити голосно.
А ще Ущенко пригадує дитячу звичку рознюхувати. Каже, треба розуміти, що тодішній Станіслав багато в чому нагадував село, розселене по вертикалі – у багатоповерхівки. Але з тими ж звичаями і стосунками. Тож діти бігали від квартири до квартири, намагаючись вичислити, хто що пече. І якщо щось уже було готове, то їм давали скуштувати. Так бігав малим і він, так бігали сусідські діти до його квартири.
Як зараз вони сидять в TikToku і зависають, то так само на ту пору це була така майже наркотична річ. Побігати від хати до хати, рознюхати.
Дефіцити, пляцки й ніц
В той час приготування до наступних свят починалося одразу ж, як закінчувалися попередні.
Бо спочатку треба було знайти і скупити всі дефіцити, – каже Ущенко. – Бо навіть якщо взяти, що чоловік сестри мого тата працював на базі, то на такі дефіцити, як чукулядове згущене молоко, треба було чекати кілька місяців. Та коли його привозили, то команда йшла «на верхи», і п’ять ящиків цілком могли осісти в Білому домі.
У самому процесі існував доволі чіткий розподіл. Чоловіки займалися м’ясним — вудіння, різні ковбаси, зайці. Жінки – солодким.
Читайте: Як на Прикарпатті святкували Великдень 100 років тому
Ущенко пригадує – спершу випікалося все дрібніше: горішки, грибочки, дубочки, жолуді, білочки з тіста, далі коржі на пляцки. Пекли далеко заздалегідь, бо «що їм могло статися, вони стояли спокійно».
Вже ближче до свят пекли маківники і сирники, зазвичай кілька видів. Пан Олег розказує, що у них завжди пікся сирник з грушками – для нього, і львівський, «такий з чукулядою зверху» – для брата.
Уявіть собі, на всю випічку могло йти, скажімо, до 200 яєць. В основному жовтки. І от коли все було готове, коли пляцки поперекладувані, раптом хтось згадував: «О, та в нас там купа ще білків є.
І тоді доходила справа до випічки під кодовою назвою ніц. Завданням малого Олега було набрати гілочок і очистити їх від кори. З тих гілочок робилася збивачка, якою білки перетворювали на густу піну. А потім по ложці розкладали у всі доступні дека і пхали у п’єц.
Далі було два варіанти – якщо ніца було дуже багато, то його ще встигали перекласти. І якщо – ні, бо то ж не в кожній хаті пекли пляцки на 200 яєць, то діти його зразу і з’їдали. У нас вдома готували масляний крем з додаванням какао і горіхів. На смак воно нагадувало київський торт. І це було страшенно смачно.
Паска – не бабка
Те, що ми зараз називаємо паскою, стало паскою десь e другій половині минулого століття, каже Ущенко. До того паска — це був великий круглий хліб, такий, щоб вистачило на весь святковий тиждень. Несли його святити не в кошику, а загорнутим у верету чи обрус.
Від звичайного «буденного» хліба паска відрізнялася тим, що була з «петльованого» борошна і з жовтками. Та головне — прикраси.
В маминій сім’ї з тим не дуже бавилися, – пригадує пан Олег. – Але татова бабця, вона була з Тернорільщини, робила не паски – шедеври! Китиці, яблука, листя винограду, калини і навіть виноградні вусики з тіста. Як привозила нам, то всі ахали. Їсти було шкода. Ще місяць-півтора цьомали, бігали, ахали – і дорослі, і діти. А коли вже вона була така, що можна розбивати молотком, аж тоді їли з гарячим молоком.
А те, що зараз називають паскою, – маленьке, декороване, солодке – тоді звалося бабкою.
У 60-х цукор став ознакою достатку, і його почали додавати ще більше. У 70-х у містах з’явилися родзинки й усе, що ще можна було засунути до тіста. У 80-х залізна завіса ослабла, й люди побачили іншу випічку, на їхню думку, смачнішу, і так за якихось кілька років паска перетворилася на здобу.
Як виглядав би той Станіслав на кадрі? Ущенко каже – сіра панорама, будинки з облізлою штукатуркою і з червоними транспарантами над дахами та між вікнами. Десь на задньому плані – машина, можливо, чорна Волга. А на середньому – бабця в пальті, в одній руці в неї кошик, в іншій — маленький онук.
Читайте: Великдень у криївці. Як святкували бійці УПА на Прикарпатті (ФОТО)
Сьогоднішній Франківськ на Великдень бачиться режисеру, звісно, вже іншим – залите світлом місто. Іде сім’я з кошиками – і хтось із чоловіків у військовій формі.
Але дещо лишилося тим самим. Перед святами в під’їздах так само можна зрозуміти, хто пече. І зупинитися на сходах, щоб понюхати той запах, який завжди означає одне — десь поруч уже печуть паску.
Авторка: Женя Ступ’як
