Я був учителем у школі кілька разів. З перервами на кілька років, що добре для спостережень за еволюцією, бо безперервність стирає гостроту зору. І щоразу, будучи учителем, я ні на хвильку не забував того, як сам був учнем.
Кілька разів я був батьком. З перервами на рік або двадцять п’ять. І це ще ліпше для спостережень за еволюцією, бо мінімум дистанції і її максимум дають можливість панорами. І щоразу, будучи батьком, я не забував про те, як сам був дитиною, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на порталі Zbruc.
І що я побачив? Тільки одне – часи міняються, і ми міняємося разом з ними. Побачив, що – як казали досократики вслід за популярною піснею часів незалежності – в одну воду, в одну річку не ввійдеш, не ввійдеш. (Завжди собі думав – а що, як ставок, чи ванна, чи балія? Чи є та вода тою самою, якщо вона незмінна, лиш приймає щораз більше бруду, змивів, мікрофлори і ще чогось. Теж, мабуть, не та сама. )
Врешті головне, що я побачив на вчительстві, – це те, що пропорції різних типів популяції не міняються.
Умовно кажучи – зі ста: п’ять ангелів, п’ять розумах, десять ініціаторів, десять інтриганів і маніпуляторів, десять тихих і замаскованих, двадцять байдужих, п’ять самодостатніх, п’ять нещасних, п’ять заблуканих, готових до навернення, десять негідників, п’ять не зовсім живих і п’ять недоумків.
Так, це було незмінним. Але важливішим було те, яку кон’юнктуру створюють вчителі і батьки. Еволюція за час моїх польових спостережень ішла таким робом, що узагальнені вимоги до всіх категорій ставали поблажливішими. Менше тиску, менше вимогливості, більше попуску, більше свободи особистого волевиявлення. І це добре. Так плекається гуманізм найновіших часів.
Бомба закладена у тому, що попуск стосувався усіх категорій дитячих типів. Файно перестати утискати і обрамлювати ангелів, геніїв, нещасних, самодостатніх і тих, хто думає і сумнівається. Їхнє висвободження від тиску традиції і педагогічної системи дає ефект розквітлого саду, який невдовзі налиється соковитими плодами. За моїми підрахунками – двадцять п’ять відсотків, чверть популяції мініпокоління.
А що робити з рештою. З трьома четвертими, яким теж треба дати волю, ніяк на них не натискати, нічим їх не намагатися обмежити, не знецінити, нічим не втихомирити.
Що я зауважив – нічого поробити не мож. І в цьому виявляє себе базова тенденція нашої еволюції: кожен має право бути таким, яким ся вродив, яким ся зробив, яким собі хоче бути.
А вчителі і батьки опинилися у пастці своїх добрих намірів. Розвільнюючи зав’язі, якими самі були колись травматично затисненими, творять світ, в якому їм невдовзі не буде місця. Тішить лиш думка, що так було завжди. Що вся історія людської еволюції тримається на свободолюбивій деградації традиційного ладу. Правдоподібно, це є визначальним надбанням традиції.
Одна мудра жінка ще у вісімдесятих казала мені про те, як непомітно відбувається з року в рік університетська деградація. Мудра вона була тому, що причиною цієї деградації визначала не молодих, а старих. Уроборус такий. Щороку студенти хочуть меншого, хочуть легшого. Відповідно викладачі, переступаючи через себе, меншого вимагають, менше стараються втримати рівень.
Зрештою, за усіма законами універсальної фізики, котитися вниз значно легше і природніше, ніж підніматися догори. А щодо батьківства, то наймилішими були ті роки з дітьми, коли нічого мудрого не треба було казати.
Читайте також: Польський репортер Войцех Тохман: «Ця війна лишиться з вами навіть після її кінця»
