Алексі Одоне закохався в українську мову та Україну ще у 2018 році. Уродженець передмістя Парижа, Алексі здобув освіту українського філолога, а згодом переїхав сюди жити. Зараз поселився в Івано-Франківську, займається перекладами та ІТ. Українською розмовляє практично без акценту й зізнається – дуже дратує, коли чує російську.
«Репортер» розпитав 24-річного Алексі, за що він любить Україну, та про труднощі у вивченні мови.
Алексі, як ти познайомився з українськими мовою і культурою?
Все почалося у 2018 році, коли на одному волонтерському проєкті після школи я зустрів українців, і вони мені дуже сподобалися. Там були люди різних національностей, але саме українці здалися мені унікальними: їхній стиль, спосіб ведення розмови. Між собою вони говорили українською, вона мені здалася дуже милозвучною.
Коли повернувся додому, заявив мамі, що вивчив деякі фрази українською й хочу вивчати цю мову далі. Так я вирішив вступати в Національний інститут східних мов та цивілізацій у Парижі. Мама дуже здивувалася, хвилювалася, ким я буду працювати після закінчення. Але я прийняв рішення вступати попри думку батьків.
Як проходило навчання?
Прекрасно, це були неймовірні роки.
У групі нас було двоє: я та один американець, який уже знав російську, часто їздив до України й хотів вивчити цю мову. Але на багато лекцій приходили й інші студенти, бо можна було обирати додаткові предмети, незалежно від спеціальності. На третьому році другий семестр я провчився онлайн у Києво-Могилянській академії, по обміну.
У мене був якийсь незрозумілий потяг до України, я не міг зупинитися. Уся моя кімната була обвішана папірцями з правилами української граматики, на стіні був портрет Тараса Шевченка, український прапор, карта Криму, яку я знайшов лише російською, але переписав усі назви українською.
Складно було вчити українську мову?
Складно, але вона мені дуже подобалася і це допомагало. Усі слова в українській мові такі милозвучні, такі різні. Вони мають для мене сенс, свої асоціації.
Моя техніка для вивчення мови – це просто зануритися у неї. У той час я все робив українською: дивився фільми, слухав подкасти, музику.
Граматика, відмінки – це не найважче, якщо їх добре вивчити. Важко буває з порядком слів у художньому перекладі, бо він в українській мові вільний, на відміну від французької та англійською, де є чіткі правила, де має бути підмет і присудок. І наголоси – дійсно страшна штука, тому що немає чітких правил, коли його ставити, тому треба все вивчити напам’ять. Тепер трохи дратує, коли я чую, як українці ставлять наголоси неправильно (посміхається).
Також я завжди використовую фемінітиви й мені дивно чути від жінки, що вона «директор». Це для мене навіть не про фемінізм, це просто нелогічно звучить для української мови.
Читайте: “Француз” з Донбасу. Сергій Єрьомін – про життя спочатку, Франківськ і французьку мову
А які були враження, коли вперше відвідав Україну?
Дуже незвичні. Я уже немало подорожував до того, але Україна здавалася мені тоді іншим світом.
Вперше я відвідав Україну під час першого року навчання, у 2018. Я прилетів у Бориспіль, а потім – одразу в Чернігів, де жила моя знайома. Мені там сподобалось, дуже зелене місто. Але справжнім шоком стало, коли я почув мову людей – вони розмовляли російською. До того я не знав, що російська така присутня в Україні, думав, що всі розмовляють українською. Це стало для мене шоком, але відкрило новий аспект України.
А потім ми їздили у Київ, Львів і кожного разу було інше враження, новий досвід. Бо пари – це одне, але коли тобі розповідають про Євромайдан, коли ти стоїш на Майдані Незалежності, дивишся на меморіал, на фото 2014 року – перед тобою постає історія України.
Але по-справжньому я закохався в Україну у травні 2019, бо тоді вперше приїхав сюди сам, не до когось в гості. Цілий місяць я міг їздити, досліджувати Україну, уже достатньо знав мову, щоб вести розмови. Я познайомився з багатьма людьми, і всі вони відкрили для мене свої погляди на Україну. Цей досвід був дуже цінним. Я надихався кожною людиною, яку зустрів на своєму шляху. І саме завдяки цим людям я розмовляю майже без акценту. А ще тому, що хочу бути схожим на українців, бути частиною цього суспільства.
Є такий стереотип, що українці холодні, ніколи не посміхаються. Може це через те, що іноземці не вивчають їхню мову? Бо мені здається, що це хороші, гостинні, вільні люди.
Як українці спілкувалися з тобою під час мандрів?
Я дуже пишаюся, що взагалі не знаю російської. Де б я не був в Україні, всі зі мною спілкуються українською – і на сході та півдні теж. Я кажу людям, що я іноземець і не знаю російської, тож проблем немає. Це доказ, що всі українці можуть розмовляти українською, хай навіть суржиком.
За цей весь час мені ніколи не знадобилася російська. Навіть, коли в університеті треба було обирати ще одну слов’янську мову для вивчення, я обрав білоруську. Вона більш схожа на українську, як і польська, чеська, а російська ні. Російської тут не має бути, вона тут неприродна. І досі, коли я чую російську, це псує мій день.
Мені дуже сумно, що в Україні багато людей розмовляє російською, але добре, що тепер більшість переходять на українську. Бо мова – це зброя, особливо зараз. Мене дивують молоді батьки, які вчать дітей розмовляти російською. Я б не хотів, щоб моя дитина знала російську.
Читайте: «Тут наш дім». Француз Клеман Колетто продовжує жити у Франківську під час війни
Де тебе застав початок повномасштабного вторгнення?
У перші дні вторгнення я був у Франції. За два тижні до того ми з дружиною туди поїхали, бо я розумів, що щось може початися. Я був дуже розчарований міжнародною спільнотою, думав, що вона буде діяти інакше. Вночі на 24 лютого я майже не спав, читав новини, не міг відкласти телефон. Перша думка – що ми не були поруч з українцями в цей важкий момент, але вирішили трохи перечекати.
Тоді ми кілька тижнів провели у Франції, потім у Шотландії, бо там дружині легше було отримати візу. Але хотіли назад, бо вважали, що Україна – це наш дім.
Тож у липні 2022 року ми повернулися, спочатку у Львів, де жили на той час.
А чому вирішили переїхати в Івано-Франківськ?
Спочатку я жив у Києві, це – одне з моїх улюблених місць на планеті. Потім я одружився і переїхав у Львів, бо там навчалася моя дружина. Вона, до речі, кримчанка, але розмовляє українською. А у грудні 2023 року ми вирішили переїхати до Франківська. Мені дуже подобається «Промприлад», річка, парк, подобаються франківці. Місто розвинене, тут багато велодоріжок. Ми живемо в дуже гарному районі й навіть завели собаку. Довго чекали на якусь стабільність, щоб це зробити, й зараз відчуваємо її тут.
Читайте: Канадець Колін Кеннеді збирає у Франківську донати на аптечки для військових
Чи знаєш ти прикарпатські діалекти? Якщо поїдеш в гуцульське село, зможеш зрозуміти, що говорять люди?
Це цікаво, треба спробувати. Скоріше, ні. Але я знаю багато слів. Може, зрозумію лише 50%, тоді буду просто посміхатися і кивати.
Авторка: Ольга Романська
