Статті

«Тут наш дім». Француз Клеман Колетто продовжує жити у Франківську під час війни

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Небагато іноземців залишаються в Україні під час повномасштабної війни. Один з таких – француз Клеман Колетто (Clément Coletto), який мешкає в Івано-Франківську вже чотири роки. Ще в лютому він був за кордоном з дружиною-українкою та чотирирічним сином. Близько двох місяців тому сім’я повернулася, бо тут, за словами Клемана, – їхній дім.

Репортер» відвідав розмовний клуб організації Paris-IF, де Клеман Колетто спілкується з франкомовними франківцями в якості носія мови, й розпитав його про війну та місцевий побут.

«Тут наш дім». Француз Клеман Колетто продовжує жити у Франківську під час війни
Клеман Колетто

– Клемане, чому ви переїхали в Україну?

– До того я сім років жив у Китаї, у Шеньчжені, саме там познайомився з дружиною. Але ми розуміли, що не хочемо залишатися й ростити дитину в Китаї. До того часу я вже бував в Україні кілька разів і вважав, що це досить приємна країна з великим потенціалом.

У Францію після стількох років я повертатися не хотів. А Україна підходила, тому що тут є європейська культура і багато знайомих мені речей, і водночас тут трохи по-іншому, ніж у Франції. Можливо, через кілька років ми поїдемо кудись іще. Але зараз це гарний етап. Крім того, я – фрілансер, тож мені немає різниці, в якій країні працювати. Я – промисловий дизайнер, створюю продукти для клієнтів по всьому світу.

– І з України є клієнти?

– В Україні, на жаль, не дуже багато. Я читав кілька лекцій по дизайну в університеті Короля Данила, у Львівській бізнес-школі. Але я також хотів би мати тут більше професійної взаємодії. Йдеться не про фінансову зацікавленість. Просто я живу в Україні, тож хочу більше працювати з українцями.

– Чому обрали саме Франківськ?

– Частково, через те, що моя дружина звідси. Тут наша родина, друзі. Ми обирали між ним і Львовом, але вибрали Івано-Франківськ

Мені подобається, що це місто менше. Після років, проведених у китайському мегаполісі, хотілося чогось простішого. Можна всюди дійти пішки. Також мені подобається динамізм таких місць як «Промприлад», «Тепле місто», «23ресторани». Це місто, яке має потенціал. Такого локального динамізму, на мою думку, у Львові менше.

“Француз” з Донбасу. Сергій Єрьомін – про життя спочатку, Франківськ і французьку мову

– Ви розмовляєте українською?

– Моя українська дуже погана. Я трохи розумію формули ввічливості, не маю проблем із тим, щоб справлятися у побуті. Але, на жаль, я не можу підтримати розмову українською. Особливо проблемно з моїми тещою та тестем, які взагалі не говорять ні англійською, ні французькою. Але я ходжу за покупками, заводжу машину в гараж, йду до лікаря – проблем немає. Та мої можливості комунікації трохи обмежені.

Мені дуже подобається етимологія слів, але у мене немає музичного слуху, тож в українській є багато звуків, які мені важко почути. Та треба кілька разів на тиждень позайматися з репетитором і проблема може вирішитися.

З початку війни моє бажання вчити українську зросло ще більше. Мені трохи соромно, бо я вже чотири роки живу в Україні, а мій рівень української не дуже високий.

– Що вам тут подобається і що не подобається?

– Коли я переїхав в Україну, то ніби повернувся у своє дитинство у дев’яностих. Тут курсують тролейбуси тієї ж моделі, які були у Франції, коли я був малим. Люди їздять на старих французьких автомобілях, не пристебнуті, курячи сигарету (сміється – авт.). У Франції вже такого немає.

Ще мені подобається рівень якості ресторанів і кафе: заклади гарні, чисті, красиво оформлені, сервіс непоганий, не дуже дорого.

З мінусів – сміття під ногами. Знову ж таки, як у Франції в дев’яностих: папірці на землі, недопалки. Це погані звички. Надіюся, що Україна справді займе своє місце в Євросоюзі, й тоді населення більше звертатиме увагу на такі речі.

А ще – розмови по телефону за кермом. У Франції таке вже не часто побачиш, а в Україні у кожній другій машині хтось говорить по телефону. Це дивно, враховуючи, що зараз є навушники-блютуз. А ще ремені безпеки! Жахливо бачити дітей, які стоять у машині, не пристебнуті.

Жуль Одрі перед прем’єрою “Калігули” у Франківську: «З хаосу завжди виходить щось сильне» (ФОТО)

Разом з тим, я не стикаюся з такими проблемами, як корупція. Але, думаю, ситуація з нею теж мала б покращуватися. Тоді матимемо більш справедливе суспільство. Для мене це важливо, бо я дуже не люблю несправедливих ситуацій.

Зокрема, війна в Україні, російська агресія – це щось зовсім несправедливе. Люди дискутують, чи є в цьому причина, виправдання – та ні, немає. Просто одна країна нападає на іншу, вбиває людей – це несправедливо.

– Що змінилося для вас з початку війни?

– Війна в Україні мене змінила. До того я був скоріше пацифістом, виступав проти збільшення військової індустрії, вважав, що країни витрачають забагато грошей на озброєння. У принципі, і зараз так думаю, але, водночас хочу, щоб країни по всьому світу, в тому числі Франція, надсилали зброю в Україну, щоб вбивати всіх російських солдат на українській землі. Ще пів року тому я б ніколи такого не сказав.

Я жив у багатьох країнах і у жодній не мав по-справжньому патріотичних почуттів. Військовий парад на 14 липня (День взяття Бастилії, національне свято у Франції – авт.) – це для мене була просто вистава, я його вважав навіть шкідливим.

А сьогодні, коли бачу, як українська армія отримує нову зброю, яка, як-не-як, буде вбивати людей, сіяти руйнування, я задоволений. Це жахливо (посміхається – авт.). Коли бачу картинки в інтернеті російських танків і машин, які вибухають, я задоволений. Я перебільшую, але один з найкращих моїх спогадів за останні чотири місяці – коли «Москва» затонула.

– А перед 24 лютого ви думали, що війна справді почнеться?

– На початку року я дуже нервував через можливість війни, через те, що ситуація погіршувалась. Я був досить песимістичним щодо цього. Це були важкі тижні. Десь у середині січня ми вирішили поїхати в Іспанію. Хотіли трохи втекти від зими. День від’їзду призначили якраз перед початком вторгнення, 23 лютого. Ми спокійно зібрали валізи, перетнули кордон о 01:00. Війна почалася, коли ми були на пів дорозі між Україною та Францією.

Я був налаштований песимістично, особливо після розмов путіна напередодні. Я розумів, що російська армія може завдати багато руйнувань. А ще, зізнаюсь, помилявся, бо не думав, що Україна й українська армія будуть такими сильними. Був приємно здивований. Я знав, що українці виживуть, так чи інакше. Але думав, що країна буде окупована. Може, не аж до Івано-Франківська, але пів країни по Дніпро візьмуть за тиждень. На щастя, українська армія вистояла, країна згуртувалася. Україна показала урок відваги й рішучості всьому світу.

Тож, коли все почалося, ми дуже хвилювалися за рідних, які залишились тут. Але за кілька днів побачили, що росіянам не вдасться все захопити. В результаті у нас було єдине бажання – повернутися. Але ми вже проїхали 2000 км машиною, і ситуація була непевна. Тож ми орендували житло в Іспанії й вирішили повернутися, коли ситуація менш-більш дозволятиме.

Краса, що рятує. Любов Чернікова і Марта Пітчук зібрали з продажу хустин 176800 грн для ЗСУ (ФОТО)

Загалом, не були в Україні майже три місяці. Я почуваюся трохи винним. Хоч не думаю, що щось би сильно змінилось, якби ми були тут. Ми все одно надсилали гроші, приймали у своїй квартирі переселенців зі сходу – робили що могли. Але я думав, що це нечесно – бути в Іспанії чи у Франції у такий час. Тож ми повернулися і живемо тут вже майже два місяці. І хоч наша присутність тут нічого не міняє, це також спосіб чинити опір: ми тут, трохи допомагаємо економіці, витрачаючи гроші в Україні, а не за кордоном.

– Як рідня у Франції сприйняла ваше рішення повернутися?

– Було трохи важко пояснити моїй сім’ї й друзям у Франції, що ми з дитиною вирішили повернутися в Україну. Ми казали, що це наш дім. Я жив у Китаї, але не планував там залишитися. А Україна – це перша країна, куди я сам вирішив переїхати, хоч міг обрати будь-яке місце на карті. Тут ми купили квартиру, ділянку, вирішили осісти. Тому я вважаю, що Україна – це моє місце. У результаті моя родина нас зрозуміла.

Все ж ситуація в Івано-Франківську менш-більш контрольована. Звісно, є ризик загинути від ракети, доказ – недавня ситуація у Вінниці. Звісно, путін може наказати випустити ядерну ракету. Тому так, ризик існує.

У мене дитина, тож це питання мене турбує. Але сам я не боюся війни, не боюся якогось старого у бункері. Це він боїться таких людей, як ми, бо освічені, критично мислимо, підтримуємо мир, демократію.

«Тут наш дім». Француз Клеман Колетто продовжує жити у Франківську під час війни
Клеман Колетто відвідує розмовні клуби французької у Paris-IF в Івано-Франківську

– Ви реагуєте на сигнали повітряної тривоги?

-Так. Ми йдемо в коридор, граємо в ігри.

Ми живемо з повітряними тривогами майже два місяці. У деякі тижні їх багато, у деякі ні. Це дійсно втомливо, я захоплююсь людьми, які живуть так з кінця лютого.

Але, думаю, це важливо, бо у той час, коли звучить сигнал тривоги, летить ракета, яка десь впаде і помруть люди. Потім ми чуємо в новинах: Дніпро, Харків, Вінниця.

Якщо я надворі, то повертаюся додому. Не треба присипляти увагу: війна триває. Цієї ночі я був втомлений, сам, моя сім’я за містом, тому залишився в ліжку. Але не можна звикати, війна – це не нормальна ситуація. Те, що літають ракети, – не нормально.

– Які настрої у Франції, стосовно російсько-української війни? Зокрема, серед ваших знайомих.

– Франція – переважно вільна демократична країна, медіа можуть говорити те, що хочуть. Є канали, які повторюють кремлівську брехню, наприклад BFM TV. Там є журналісти, які розповідають, що українці намагалися розробити ядерну зброю проти росії. Мені важко сприймати це спокійно. Але моя родина, друзі більше обізнані в ситуації, більшість відвідували раніше мене в Україні.

Все ж кремлівська пропаганда вкорінилася в суспільстві, у соцмережах зараз легко пропагувати брехню, управляти людьми. Тож, звісно, є люди, які не зовсім орієнтуються в реальній ситуації. Але і вони добре розуміють, що це росія напала на Україну. Мене інколи питають: «Чи українці могли б бути більш зговірливими щодо територій?» Я завжди кажу: «Так. А якщо б жінки завжди були згодні, не було б зґвалтувань».

Тут така сама ситуація, як коли говорять, що її зґвалтували через те, що вона була у міні-спідниці і йшла п’яною ввечері. Але ні! Країна, яка нападає на іншу – або чоловіки, які ґвалтують жінок – це не нормально. І це стирає все, що було навколо.

Тому, навіть якщо я не вважаю, що зброя – це завжди правильне рішення, не можна дозволити росії продовжувати свою агресію проти України. Треба розуміти психологію кривдника, який розуміє тільки силу. Путін вважає себе розумним, великим стратегом, бо у Кремлі його слухають. Але це не так. Це просто країна, яка має багато бомб.

Євген Клопотенко: «Головне – не гроші, а щоб люди були нагодовані»

– Багато хто, зокрема українці, вважають, що російська культура мертва через вторгнення. Як думаєте ви?

– Так само. Інколи кажуть, що треба відділяти людину від митця. Але Роман Поланський може бути чудовим режисером, та якщо він педофіл – він педофіл.

Російська культура – це культура минулого. Сучасної російської культури більше немає. Мене не цікавлять фільми з російською пропагандою. Я не вважаю, що потрібно обов’язково вилучати твори наприклад Толстого чи Достоєвського, але зараз точно їх не треба додатково рекламувати. Повернемося до них, коли війна закінчиться.

Авторка: Ольга Романська

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні