Ольга Жидкова – родом з Луганська. 24 лютого вона зустріла у Сєвєродонецьку. Саме туди переїхала після захоплення росіянами Луганська. У перші місяці вторгнення бачила руйнування та смерті. На війні втратила рідного брата. Війна двічі залишила її без дому. Але Ольга Жидкова не втрачає жаги до життя й віри у те, що одного дня таки повернеться до рідного міста – відбудованого, вільного, українського, пише Репортер.
“Прокидайтесь, почалось”
Самі масштаби того, що може статися, ми не розуміли. Але про те, що щось буде, я знала на 100%. 19 лютого одержала диплом про закінчення “Української миротворчої школи”. Я – конфліктолог-медіатор. І наші тренери у приватній бесіді казали, що вторгнення буде – 22, 24 або 26 – але буде. І воно сталося. Ми готувалися, – розповідає Ольга Жидкова.
При “Червоному Хресті” Ольга проходила домедичну підготовку, вчилась водити машину. Каже, розуміла, що це уміння знадобиться.
Я знала, якщо прилетить, то людей згребу і вивезу. Знала, що зможу це зробити, – говорить Ольга. – Власне, готуватися – це одне, але коли воно вже настає, то все зовсім по-іншому. Перший приліт був по аеропорту в Сєвєродонецьку близько п’ятої ранку. Я отримала SMS: “Прокидайтесь, почалось”.
Після 2014 року це було як дежавю. Те саме, що й тоді: паніка, люди бігають, хаос. Потрібна одна людина, яка все візьме у свої руки та почне координувати. От і все. На ділі це була я і такі, як я. Ми просто взяли все в свої руки і стали координувати рух довкола себе.
Брат Ольги Андрій Жидков пішов до ТРО Лисичанська, а вона разом із друзями почала допомагати людям, які боялися виходити на вулицю через обстріли.
Треба було сходити в магазин, купити хліб, молоко, корм котам, собакам. Просто взяти й донести з одного місця до іншого людям, які боялися вийти з будинків, – говорить Ольга Жидкова. – По-перше, це стимулює тебе. Ти розумієш, що правильно рухаєшся. По-друге, це допомога людям. Хоча людям не потрібен був хліб. Їм потрібно було поспілкуватись, щоб їх взяли за руку, заспокоїли, вивели на вулицю.
Коли на офіс Ігоря Цвєтного, місцевого активіста та власника рекламної компанії, прийшло перших 10 тонн гуманітарної допомоги, місцеві активісти зібралися за його закликом у Facebook, аби все роздати людям. Поміж них була й Ольга. Так у Сєвєродонецьку офіс Цвєтного перетворився у волонтерський штаб “ДСК”.
У ці перші дні думки поїхати не було, Ольга Жидкова залишалася, попри щільні обстріли. Каже, тоді вірили обіцянкам Арестовича про “два-три тижні”.
“Люди стали кротами”
Знати розумом і вірити серцем – це різні речі. Ми головою розуміли, що все погано, але в серці все ж була надія, що щось буде по-іншому. Потрібен був час на те, аби люди почали виїжджати самі та евакуювати інших, – каже жінка.
Сєвєродонецьк у ці дні став серйозним, мобілізованим, згадує Ольга. Хаос швидко гамували, швидко все вирішувалося.
Коли у квітні обстріли стали цілодобовими, люди зовсім перестали виходити на вулицю.
Спочатку вдень бахкало, але вночі було спокійно. А потім уже, що вдень, що вночі було однаково: приліт, приліт, приліт, смерть, смерть, смерть; там – тіло, там – тіло, там – тіло. Люди стали кротами, світу Божого не бачили через обстріли, – згадує Ольга Жидкова.
Вона з мамою прожила у підвалі близько трьох тижнів.
Це не 2014 рік, коли був 80 калібр. Це були важкі прильоти, дуже потужні. Коли ти сидиш, а здригається все. Це було страшно, навіть для мене, для всіх. Було гостре відчуття смерті, – каже Ольга. – Я бачила смерть. Коли ми робили на нашому хабі видачу гуманітарної допомоги, був мінометний обстріл, загинула жінка. На наших очах. Вона загинула від того, що їй посікло живіт. Моментально.
В той період тіла загиблих збирали волонтери. Часто їх навіть не було, кому ідентифікувати.
За один раз на Лісній дачі ховали в рів 67 людей, 100 людей. Просто – пакет, тіло. Вчора ця людина жила, любила, будувала плани на майбутнє. А сьогодні це – чорний пакет і в кращому випадку десь запис: жінка приблизно стільки років, чоловік, приблизно такого віку, – розповідає Ольга Жидкова. – Що ми з цією пам’яттю робити потім будемо, я не знаю. Забути це ми не можемо. Не можна. Бо буде те саме.
“Мої злі бандерівці”
Ольга до останнього допомагала людям та займалася забезпеченням тероборони, де воював її брат. З Сєвєродонецька Ольгу з мамою, трьома котами та однією валізкою 20 квітня примусово вивезли військові. Тоді росіяни вже почали заходити в місто.
Мені подзвонив брат і сказав, що зателефонує «Череп», назве пароль, ти йому – відгук, і поїдете. Приїхали хлопці на великій машині, навіть не знаю, що це за машина – військова. Посадили, тридцять годин, три пересадки, і все – ми тут, – згадує Ольга Жидкова.
Каже, було складно знайти собі прихисток, адже з тваринами ніхто не хотів брати. А у Франківську їй сказали: “Приїжджай – і котів, і собак візьмемо”.
Івано-Франківськ зустрів нас відкрито. Він прийняв нас до себе, і ми раді. Першими до мене прийшли сусіди – “мої злі бандерівці”, які не тільки відкрили нам серце, вони віддали все, – говорить Ольга. – Вони нам допомогли. А коли дізналися, що я волонтерю і допомагаю хлопцям, то знесли все, що в них було: варення, сухофрукти, горіхи. Вони готові віддати все. Вони щирі, люблять нас, і я інтегрувалася на 100%. Схід і захід разом. І це я відчула тут.
Брат Андрій Жидков загинув 4 листопада в розвідці при виконанні бойового завдання – його накрило “градом”. Але вона донині продовжує забезпечувати розвідувальний підрозділ брата у складі 111 окремої бригади ТРО та інші її батальйони. Один з її останніх проєктів – “Очі ЗСУ”.
Я збираю кошти, донати на підтримку хлопців наших 53, 54 бригад, 110 і 111 бригад ТРО. Ми приймаємо від них замовлення, пишемо пост у Facebook, збираємо донати, звітуємо про все. Це робота 24 на 7, – говорить Ольга Жидкова.
Окрім того, Ольга є координаторкою організації “Восток-SOS” на Івано-Франківщині з облаштування терцентрів і прихистків для маломобільних ВПО, які залишилися через вторгнення без житла й родичів.
Ми робимо тут приміщення, в яких вони будуть доживати свого віку. Працюємо з ними, намагаємося підтримати цих людей, бо розуміємо, що ніколи вже в них не буде свого житла і додому вони не повернуться, – каже Ольга. – У них немає завтра, післязавтра. Вік їхній дуже короткий. І ми намагаємось хоч трохи його подовжити гарними умовами, гарним харчуванням. Це багато і мало водночас.
Війна забрала багато, але й дала
Більшість луганчан, які перший раз переїхали з 2014 року, всі мої друзі, – пішли в ТРО, ЗСУ. Всі. Поміж наших друзів немає тих, хто лишився байдужим. Немає колаборантів, сепаратистів. Наші друзі – Люди з великої літери. Пішли боротися. На жаль, ми втратили багатьох, – говорить Ольга Жидкова.
Далі – її пряма мова:
“Перша наша втрата була 12 березня – застрелили нашого друга волонтера Коннова Сан Санича, козака луганського.
У нього не було руки й ноги. Коли орки зайшли у приміщення, він сидів у візочку, і вони стратили Санича двома пострілами в голову. За гострий язик. У нього не було руки і ноги, але язик і віра в Україну, віра в майбутнє… І вони боялися.
Ця війна забрала рідного брата, друзів. Це важко дуже. Війна забрала багато, але дала ще більше – сили продовжувати. Я стала дуже потужна в усвідомленні, що маю робити далі. Мене зараз нічого не зупинить. Нічого.
Мені пишуть, що я додана в список на ліквідацію. Я кажу, що не безсмертна, рано чи пізно, помру, але на повну проживу це життя.
Будинка немає. Слава тобі, Господи, моє житло зруйноване повністю. Це дивно слухати, але я рада цьому, бо у мене вдома немає мародерів. Усе, що я мала матеріальне, це – вторинне. Має значення тільки людина…
Ми колись повернемось. Є надія на те, що я прах брата відвезу на Луганщину. І він буде похований поруч з такими, як він, героями, на Алеї Слави. Я розумію, що це буде не завтра, не післязавтра і навіть не через пару років. Навіть якщо ми завтра переможемо, нам на розмінування знадобляться роки. Бо орки там замінували все.
Після перемоги Сєвєродонецьк буде зовсім іншим. Ми сильні. Ми маємо вплив на владу. Ми відчули це. Ми маємо вагу в суспільстві й будемо формувати те суспільство, яке дасть нам можливість далі розвиватися. Ні кроку назад, ні кроку до Росії. Ми цього не допустимо. Ми будемо прямувати в майбутнє, де немає місця для колаборантів, сепаратистів. А є місце для розвитку. Я вірю в це”.
Авторка: Ольга Суровська
Матеріал опублікований у рамках проєкту “Голоси війни”, який “Репортер” реалізує спільно з радіо “Західний полюс” і телеканалом 402.
