До свята захисника Вітчизни, 23 лютого, нині ставлення в українців доволі неоднозначне. Та цього разу ми не будемо вдаватись в ідеологічні чи політичні дебати. Хочемо просто згадати про історії тисяч молодих хлопців, які свого часу відбули два роки у солдатських шинелях і кирзових чоботах.
Це частина їхнього життя, від якого нині лишилися тільки дембельські альбоми.
 |
Малюю про себе книгу
Дембельський альбом – це вам не просто так збірка фото часів строкової служби. Це вагома частина існуючої тоді солдатської субкультури. Вони – породження гнітючої туги за домом і важких солдатських буднів, сповнені специфічного армійського гумору та юначого бажання показати себе справжнім чоловіком.
У ті далекі шістдесяті-дев’яності, за півроку до закінчення служби, кожен строковик задумувався, буде він робити дембельський альбом чи ні. І відповідь майже у всіх була – «так». Бо чим, вернувшись додому, ти будеш хизуватися перед батьками, друзями та коханою дівчиною, яка обов’язково дочекається?
Перше завдання, яке тоді поставало перед солдатом, – знайти саму основу під той альбом. У різні роки, у різних частинах це кожному вдавалося по-своєму. Але обов’язково вдавалося. Так, Ярослав Білан, який служив в Угорщині з 1986 по 1988 рік, розповідає свою історію. «Альбом у мене просто величезний, – сміється чоловік, – кілограмів так зо три. А дістав його мені наш прапорщик. То був альбом для малювання, а потому я вже його укріплював – накладав картон на картон, робив заклепки і так далі».
Віктор Краснов, який служив у неіснуючій нині НДР, у 1979-1981 роках, каже, що сам альбом дістався йому простішим шляхом – тоді в Німеччині фотоальбоми не були у дефіциті, тож просто купив у магазині. Хоча подальша робота зі створення «книги про себе» відбувалася не так просто, бо ж за всіма канонами жанру кожен дембельський альбом має бути розмальований чи не у всі кольори веселки. А от хист до малювання мав далеко не кожен служивий.
«У нас були кілька хлопців, які добре малювали, то до них просто черга стояла, – згадує Віктор. – Вони робили «корочки», тобто першу та останню сторінки. Звісно, за певну плату. Але не за гроші. Тоді в армії курцям видавали на місяць по 18 пачок цигарок і по дев’ять пачок сірників, а тим, хто не курив, – цукор-рафінад. От цим і розраховувалися». Саме за «таку винагороду» на першій сторінці його альбому з’явився доволі грізний танк.
До речі, ще один примітний момент – добрим тоном тоді вважалося обшити свій альбом шинеллю. «Хто ішов на дембель взимку, той ішов додому в шинелі, – згадує інший наш співрозмовник Володимир Левчук, який служив у 1987-1989 роках під Києвом. – А я демобілізовувався навесні, тож моя шинель пішла на альбом».
Іноді обшивали й офіцерською, то було вищим пілотажем. Де брали? «Та просто стояв у караулі й потягнув, – сміється Ярослав Білан. – І ніхто її потім не шукав».
Секретні об’єкти та кохана дівчина
Далі вже була справа за самими солдатами, визнаних художників на всі сторінки всіх альбомів не вистачало, тож доводилося розвивати цей хист у собі.
Малювали переважно ночами, після відбою. Головне, аби начальство не бачило. І хоч, кажуть, що те саме начальство не рідко закривало очі на такі потуги творчості, та все ж краще було не нариватися. Бувало, що й забирали альбоми, і рвали фотографії. Оскільки самі альбоми робилися ночами, відповідно на день їх треба було ховати від пильного ока офіцерів. І де тільки їх не ховали!
«Я тоді мав доступ до каптьорки, – каже Віктор Краснов. – То під дошками підлоги ми і ховали ті альбоми, зверху ящичок з чимось – і все. Ввечері приходять солдати, беруть, малюють, а зранку повертають».
А працювати там було над чим. «Треба ж оформити кожну сторінку, – продовжує Віктор. – Прозорим скотчем я обклеював краї, далі зубною щіткою робив напилення, деякі сторінки повністю покривалися тушшю та лакувалися. На прозорих листках, які тоді зазвичай були в альбомах, аби фото не склеювалися, також виводили малюнки. Переважно їх перебивали один від одного. А далі розмальовували фломастерами та фарбами».
Кожна сторінка мала своє призначення – відображала хронологію несення служби. На першій вимальовувалася назва частини та рід військ, далі – фото самого солдата, який щойно прийняв присягу. Обов’язково фото дівчини, яка вірно чекає удома. «У мене в альбомі є сторінки, спеціально присвячені батькам, – на чорному фоні фото мами і тата, які вони мені для цього спеціально прислали з дому, – каже Краснов. – І вимальована фраза: «Мама, це єдина жінка, яка справді чекає тебе з армії».
До речі, такі типові фрази – також неодмінний атрибут альбому. Гордо-пацанячі – «Хто не був, той буде. Хто був, не забуде», «730 днів у чоботях». Сатиричні – «З’їв яйце, і день пройшов», «Наказ копати – від паркану до обіду». Гіркі – «Забудь, солдате, про дівчину, вона тебе вже не чекає».
Основна частина альбому – це, звісно, фото з буденного солдатського життя. До речі, дуже часто солдат тягнуло фотографуватися зі зброєю у руках, на фоні бойових машин і номерів частин. Появу таких знімків у альбомах командування частин намагалося всіма силами унеможливити. Та все ж вони із завидною регулярністю там з’являлися.
А ще було шиком приліпити в альбом вирізку з газети, де надрукований наказ міністра оборони про демобілізацію. «Ми дуже чекали цього наказу, – каже Віктор Краснов. – Пам’ятаю, як важко було дістати той примірник газети. Бо ж на частину їх приходило 5-6, але якщо поштар твій друг, то це не проблема».
|
Остання конфіскація
Навіть якщо альбом уже був готовий, і в ньому навіть був наказ міністра, що ти вже не солдат, це ще не означало, що солдату таки вдасться похизуватися своє творчістю перед рідними. В останній момент альбом могли забрати, особливо, якщо ви служили за кордоном.
«Пам’ятаю, як ішли солдати додому, то офіцери такий шмон робили, – каже Віктор Краснов. – І альбоми забирали, і форму рвали. Бо ми ж тоді собі ще й форму переробляли – набивали подвійні каблуки, зшивали у поясі шинелі, тоді ще в моді був кльош, то були в нас такі хлопці-майстри, що «перевертали» штани зверху на низ. В аеропорті нас вибірково брали на перевірку. Мені тоді просто пощастило, такого чемодана привіз, бо тоді з НДР було що везти».
А от Ярославу Білану, коли повертався зі служби в Угорщині, пощастило менше. «Коли я від’їжджав, то у мене все забрали, – ділиться він. – Як нині пам’ятаю, стоїть смітник, і всі фотографії, записник з адресами друзів – все туди полетіло». Але альбому чоловік тоді біля себе не мав, знайомий прапорщик, теж родом із Франківська, вже давно перевіз його до батьків Ярослава.
Сьогодні ці армійські альбоми, які колись були такими дорогими кожному солдату, лежать забутими у шухлядах чи не в кожному з наших будинків. Витягають їх рідко, хіба хтось попросить розповісти – як це було з нашими співрозмовниками.
Нема тої армії, тої країни – і слава Богу! Але то була молодість. Дивлячись на фото, вони з легким сумом згадували свою юність, хтось дивувався, куди ж це поділися цілі сторінки, а хтось риторично запитував – звідки взялися ріжки в Леніна на одному з плакатів? А ще казали – треба обов’язково знайти своїх армійських друзів, адже зараз це так просто – є інтернет, соцмережі. Завтра ж треба напосісти на дітей, аби допомогли. Завтра…
