Український вишитий рушник – неймовірний світ, вважає колекціонерка з Івано-Франківська Уляна Сіренко. Жінка зібрала понад 400 рушників з усіх етнорегіонів України.
За її словами, така вишивка мала для наших предків важливе ритуальне та обрядове значення. Тож важливо не втратити традицію і передати її далі, пише Репортер.
Щоб показати дітям
Уляна Сіренко працює заступницею директора Міського центру дитячої творчості в Івано-Франківську. Рушники збирає останні шість років, але мрію таку мала давно.
Одного разу я вирішила організувати у Центрі дитячої творчості гарне дійство на День вишиванки, саме з рушниками. Попросила колег та учнів принести з дому, – розповідає Уляна Сіренко. – В результаті зібрали всього кілька рушників. Так, більшість – франківці, але всі ми – нащадки вихідців з села. Значить, у селі традиція вже занепала і продовжує занепадати – а саме село зберегло Україну та її традиції. Це комплекс меншовартості, коли наші традиції не цінують. У кращому випадку тримають десь на горищі, у гіршому – спалюють пілся смерті стареньких родичів. Тоді я подумала: будь-що мушу зібрати колекцію рушників.
Більшість вишитих виробів колекціонерка купує у Facebook-групі «Етнобазар». Там люди викладають прикраси та етнічний одяг на продаж. Ціна варіюється від кількох сотень до кількох тисяч гривень.
Читайте: Божі сльози, смирення та непочата вода: як написати писанку
Велика подяка колекціонерам і поціновувачам старовини, що вони їх відшукують, – каже Уляна Сіренко. – Зараз багато регіонів знищують окупанти, а так цей народний скарб осяде по колекціях. Бо цей світ на рушниках – неймовірний, це цілий космос. Коли дивишся, таке враження, ніби до тебе промовляють предки. А такі колекції потрібні, щоб показати все це дітям.
Зараз у Музеї мистецтв Прикарпаття проходить виставка Уляни Сіренко «Полотняний солоспів». На ній можна побачити 89 рушників – усі різного віку, з різними орнаментами та вкладеним змістом.
На весілля і в домовину
Як розповідає пані Уляна, вишиті рушники колись не були властиві заходу України. Тут плели веретки й ними прикрашали оселю. А от на «великій Україні» була традиція вбирати рушниками ікони, вікна, двері. А в західні області, каже колекціонерка, вона прийшла вже у 1940-х, коли совіти “об’єднали” українські землі.
Тоді почали вишивати рушники й у нас. Переважно відтворювали візерунки з жіночих і чоловічих сорочок, – розповідає Уляна Сіренко. – Взагалі, кожен бачить в орнаментах щось своє, але є загальновідомі трактування. Для мене важлива в цьому проєкті просвітницька мета. Наприклад, неправильно називати відомий символ «Берегинею». На мою думку, це пішло від Василя Скуратівського, одна з його книг мала таку назву. Як я читала, берегині – то були не дуже добрі істоти, які ходили берегом річки і могли втопити. Тому науковці не використовують це слово, натомість кажуть «Велика праматір» чи «Праматір роду українського».
Первісним призначенням українських рушників було бути оберегом. З початку ХХ століття вони вже виконували більше декоративну функцію.
Читайте: Врятовані та вільні. Як у Косові занедбаний килимовий цех став центром культури і підприємництва
Спочатку рушники ткали, оздоблювали мережкою. Потім почали вишивати.
Найперші рушники були білі, вишивалися білими або темно-синіми нитками. Пізніше почали ткати й вишивати червоними нитками. Луганщині притаманне дуже давнє поєднання червоного і синього, потім синій перейшов у чорний, – говорить пані Уляна. – Коли став модний так званий «брокарівський» стиль вишивки хрестиком, який прийшов на українські землі з Московії, все більше майстринь стали його використовувати. Але все одно вносили свої елементи, поєднували і хрестик, і давнє вишиття.
Рушники мали різне призначення. Були весільні, поминальні. Більш скромними прикрашали дім під час посту, а яскравіші тримали для свят. Найдовші рушники називалися божниками, їх вішали над іконами.
У центрі й на сході України робили дуже довгі рушники, десь по 3 м. Цікаво, що довжина мала бути кратна зросту людини, – розповідає пані Уляна. – Їх вішали над вікнами, над дверима. Рушник – від слова «рушати» – був як посередник між людьми і Богом. Взагалі, таке вишите полотно виконувало ритуальну й сакральну роль. Наприклад, коли брали хлопців до війська, мама швидко вишивала рушник і давала синові як оберіг на війну.
Бувало, що жінка вишивала рушник, коли хворіла. Таким чином хвороба ніби переходила у це полотно. Потім його треба було віднести на цвинтар, десь прив’язати й залишити.
Дуже цікавий був рушник долі, – каже Уляна Сіренко. – Жінка при надії ткала довгий рушник. Потім повитуха приймала дитину на середину рушника. Далі його ховали у скриню. Коли приходив час весілля, молодий і молода приносили свої рушники і відбувався обряд посаду. Потім їх знову ховали до скрині. А коли приходив час смерті, на рушнику опускали труну – так він виконував свою функцію і назавжди залишався з померлим.
Рушник – незбагненний світ
Орнаменти рушників різняться, залежно від регіону. На Поліссі вишивали переважно червоним, у центрі України уже переважали різнобарвні орнаменти. На заході були переважно геометричні орнаменти. До того ж, дуже різні на Прикарпатті, Львівщині, Тернопільщині.
Ось тут рушник з Чернігівщини – ці землі виконували свою місію в історичному плані, тож рушники звідти дуже цінні, – проводить екскурсію своєю виставкою Уляна Сіренко. – Тут зображена Праматір і Дерево роду – дуже поширений символ. Наші предки дуже цінували свій рід, хотіли, щоб він процвітав. Стовбур мав бути рівний і міцний. Часто зображали комах, а також птахів, які могли символізувати душі померлих, що нас бережуть. Нерідко у візерунках можна вбачити тризуб. Взагалі, поширеним є символ триєдиності: Отець, Син, Дух; минуле, теперішнє, майбутнє.
У другій половині минулого століття у вишивку прийшла мода на квіти, пташки й ці, більш реалістичні й сучасні зображення, заполонили тогочасні рушники. Втім, не забували і про давні мотиви.
Читайте: Народні ювеліри з Косова. Як мосяжники Олег Гаркус і Христина Фарилюк бережуть традиції
А найдавніший рушник у колекції Уляни Сіренко – з кінця ХІХ століття, але на виставці його немає.
Часто буває, що рушники понищені життям, бо довго лежали у покинутій хаті. Один з моєї колекції – весільний, конопляний, 1920-ті роки – був поїдений чорним грибком. На щастя, я змогла відіпрати. Але його розрізали і зробили дві запаски чи фіранки. Та я планую зшити докупи. Це важливо, що полотно на рушник мало бути цільне, бо якщо розрізане, означає, що твоя дорога буде перервана. Є багато цікавих нюансів, це незбагненний світ, який треба досліджувати.
Найбільше пані Уляна хоче передати любов до вишитих рушників дітям, тож з травня планує у Центрі дитячої творчості проєкт, що триватиме рік. Педагоги вивчатимуть з дітьми орнаментику, створюватимуть свої рушнички. Також виставка «Рушниковий тайнопис» з іншою частиною колекції зараз діє у Музеї етнографії та екології Карпатського краю в Яремче.
А у Музеї мистецтв Прикарпаття на рушники можна подивитися ще впродовж травня і червня. У першу чергу пані Уляна закликає приводити дітей і привчати любити традицію, яка живе вже багато століть.
Авторка: Ольга Романська
