Дзядзьо цікавився одягом. Не був кравцем. Одягу мав обмаль. Не був також істориком побуту чи семіологом. Попросту розумів одяг, багато про нього знав і – найважливіше – думав, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Мої перші вислухані від нього історії про козаків і козацтво та козаччину були про одяг. Дзядзьо ретельно оповідав про те, як, скажімо, вранці мусив одягатися гетьман. Якими були усі деталі його вбері.
Він був переконаний, що одежа і взуття – це та єдина матеріальна базова потреба людини, яка відрізнила її від тварини. Бо інші – їжа (вогонь і збір насіння видавалися йому менш радикальними цивілізаційними кроками) і житло – принципово не відрізняються від того, як це роблять звірі, птахи і черви.
Одяг натомість є частиною фізіології, зовнішній скелет і духовне хутро. Одяг є в такому разі нейрофізіологією. Способом рукотворного контролю за власною адаптацією до перебування у всесвіті.
Маючи натреновані мускули, він вважав, що одяг є додатковим продовженням вдосконалення м’язів, сухожиль, суглобів, шкіри і навіть костей.
Не пам’ятаю точно, але, здається, саме він говорив мені про те, що я через десятиліття вичитав у Капустинського, коли той цитує старого туркмена: історію робили вдягнені люди. Там, де люди залишилися голими, історії нема.
Читайте Тарас Прохасько: Щось наша стаєнка…
Він знав, про що говорив, бо коли його кидали у карцери, то завжди роздягали. Гола людина більше стійка, коли треба виплисти з глибокої води, але стає вразливішою, коли її збираються мучити. Сорочка, просякла вибитою кров’ю, хоч і болісно знімається, але дає більше шансів на те, що екзекуція закінчиться не фатально.
Ще дзядзьо любив розповідати про мудру ідею кептарів на гірських вітрах та інші такі штучки, які вигадують різні народи залежно від того, у якому підсонні живуть. Як усі чоловіки у наших краях, він завжди вбирав кашкет або клепаню, виходячи з хати. Як у всіх чоловіків, у нього були білі не засмаглі ноги, бо міг собі позволити впрівати при тяжкій роботі топлес, але не уявляв себе без штанів.
Саме він навчив мене звертати увагу на уніформу. На військовий мундир. Його не цікавила естетика всіляких знаків і позначень. Виключно практичність. Функціональність. Увага держави до мундурового. Якщо козака уніфікують уніформою, то чи дбають про його зовнішній скелет? Якою вона буде на тертя, на розтягнення, на згин і скручування, на мокрість і висушування? Чи кишені роблять мундурового багаторуким?
Пройшовши кілька війн, армій і ув’язнень, він ненавидів російську військову одежу. Насторожився, коли побачив росіян у Першу світову. Обурився, коли сидів у Караганді і в Забайкаллі. Казав, що спочатку думав про страшну неефективність і навіть намагався порадити комусь із начальства дати невільникам гідний одяг. Аж потому зрозумів, що інакше бути не може. Бо приниження і страждання мають бути комплексними.
Читайте Тарас Прохасько: Читач вмирає пишучи
Я згадував його оповіді і міркування, коли вдягав о шостій ранку усі мінімальні речі солдата. Коли загортав онучі. Коли переживав дні у кирзаках. Коли раз на тиждень отримував у лазні зношені труси і калісони. Коли шинель не гріла і не холодила. Коли дерматиновий пояс обвисав від усього причепленого до нього.
Потім згадував про дзядзеву пасію, знаходячи на базарах дев’яностих прекрасні армійські черевики, штани, светри, футболки, берети – також ношені і прані – з європейських країн. З тих, де усі передові цивілізаційні рішення походять із дбання про солдата в уніформі. Про його зовнішній скелет. Його функціональність і чіткий намір не щезнути, а повернутися, щоби одягнути щось менш функціональне.
Comments are closed.