Погляд

Тарас Прохасько: Щось наша стаєнка…

Google+PinterestLinkedInTumblr

Ще у січні я вкотре взявся чистити бібліотеку. Хоч роблю то час від часу вже тридцять років, а книжки все одно насідають у всіх хатніх гніздах і норах у такім обсязі, що – як піски пустелі – загрожують поглинути оази життя у домі. Тож січень і лютий був потрачений на встановлення екологічної рівноваги. До того ж – жодної винагороди для себе.

Одні торби носив у бібліотеку, сподіваючись, що ще одне покоління підлітків вартує того, щоби підсунути їм Дюма (Дюму), Скотта і Сіменона. Інші – май тяжчі – віддавав начитаним висохлим або роздутим від поганого харчування чоловікам біля сміттєвих контейнерів, які  спеціалізуються на значно легшому картоні, пише письменник Тарас Прохасько на порталі Збруч.

Тарас Прохасько опублікував колонку про книжки та холод

Коли почалася війна, я згадав, що холод завжди був стратегічною зброєю русскіх. Однією з основ багатосотрічного режиму насильства. Недаремно втілений ними геноцид був прив’язаний до переміщення жертв на вічний холод. Усі покари на усіх широтах теж передбачали «холодну». Уся дисципліна трималася на межі стерпного і нестерпного холоду. Всі привілеї вміщалися у кожусі і чавунній пічці. Яко же і геополітика, розчинена у мріях холопа, прагла півдня: Украйна, Сочі, Ташкент.

Тож наприкінці лютого перестав віддавати книжки. Згадав, що у цьому домі є старі і діти. А зима буде в кожному разі. Навіть коли би цей дім спорожнів або був розвалений. Добре, що у ньому є печі. І у печах можна палити навіть горіховою шкаралупою. То пощо не спалити непотрібні книжки – в разі чого. Уявляю собі, якою вишуканою може бути така гра на виживання.

Тарас Прохасько: Читач вмирає пишучи

Коли вранці у суцільній темряві (чомусь уявляються вовняні потерті рукавиці) вибираєш кілька томів і фоліантів, які от-от зжере вогонь, що майже не нагріє відстані від кахель більшої, ніж півтора метра. Кілька останніх речень, вибраних із присліпуватих абзаців – пожива для охололого мозку на цілий день. Бо мозок – це передовсім вода, якийсь розчин, в якому думка спрацьовує як напівзруйнована електрична динамо-машина.

До речі. Найважливіше за таких обставин пильнувати комин.

Написане дійсно не згоряє повністю. Сажі від найкращих книжок переважно значно більше, ніж від поганенького хмизу із сусіднього парку. А чистити комини у старих багатоповерхівках тепер значно важче, ніж витримувати у кімнатах теплий дим без виходу у комин.

Але жодне паливо і жодна піч нізащо не втримають тепла без тканин. Пам’ятаю килими, ковдри і коци з пришитими периметром вушками. Пам’ятаю цвяшки на периметрі усіх вікон. Вони дожили до мого дитинства з часів попередньої холоднечі попередньої великої війни (не так довго, якихось тридцять років). Пам’ятаю родичів, які ходять помешканням у зимових плащах і сплять у шерстяних шапках і капчурах. Діти у постійних светерках… Відсвіти вогню від відчинених дверцят п’єца….

Тарас Прохасько: Пох.., нах…

У бездарному рускому броньовику посеред лісу, де не було ні електрики, щоби увімкнути нелегальний нагрівач, ні нічого іншого теплого, тільки мороз, лід на внутрішній стороні заліза, лід у хлібі, лід у флязі, лід у костях і під черепом, ми виживали завдяки тканині. Чіпали до стелі за середину коц і там сиділи поруч не знати скільки (бо холод – божевільно ефективний коректор часу). Навіть не колиба, не юрта, не віґвам і не чум. Попросту іглу з кавалком тканини.

Так можна вижити. А якщо ще є книжки, є відкрита піч, є коти, діти, пси і морські свинки, якщо нарешті всістися поруч, то – за актуальних кліматичних змін – до спалення старих фотографій мало би не дійти. Зрештою, коли горять лики і парсуни, то вже й не знати, чи варто аж так дбати про виживання.

Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.