Дивлячись тепер на доступні матеріали різного ґатунку про російське військо, я згадую один із мемів совєтської армії: “де ти учився, там я викладав”. Згадую, бо розумію, що все це я вже бачив яких сорок років тому. А те, що я бачив таким самим сорок років тому, напевно було таким же ж незмінним у своїй суті ще кільканадцять десятиліть, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Здаю собі справу в тому, що я був солдатом саме російської армії. Сам себе виправдовую тільки тим, що витратив ці роки на усвідомлене ретельне вивчення цього феномену там і тоді, а також узад і вперед у часі. А ще впродовж усього терміну намагався викресати щось людське із в’язкого багна нігілізму, який – знаю це з власного досвіду натураліста – власне і є сутністю русского чєловєка.
У російському війську мені подобалися москвичі і ленінградці, бо вони боялися справжніх русскіх, які їх зневажали, і жили споминами про маленьку присутність у великій культурі. Мені подобалися кар’єристи усіх мастей, бо вони чогось хотіли. Мені подобалися злодії на усіх рівнях, бо ті мали якийсь інтерес. Подобалися навіть алкоголіки, бо вони знайшли пристойну платню для забезпечення своєї пристрасті.
Читайте також: Тарас Прохасько: Карпатська філія апостольства доброї смерті
Подобалися приблатньонні (справжні блатні зброю від держави не візьмуть), бо вони орієнтувалися на якийсь химерний кодекс. Подобалися примітивні естети, які цілий час займалися вдосконаленням клоунської дємбєльської форми і міфологічного дємбєльського альбому, – ці принаймні хотіли виглядати файно, коли вернуться до своїх дівчинок, і мати кілька казок про величні пригоди, які можна нон-стоп розказувати і при сотій фляшці, і затурканим дітям та внукам. Мені подобалися навіть спеціалісти, техніки, які отримували насолоду від стихії заліза, і балакуни політруки, які мало не кінчали від слухання самого себе. Зрозуміло, що особливо подобалися аматори-геополітики, яким здавалося, що невдовзі велика русь зможе трахнути усіх, хто вірить якщо не у Бога, то принаймні у тепло, комфорт і ерзац любові, а не у русскій фалос.
Подобалися вони мені тому, що вони були нетиповими русскіми. Їх щось цікавило, щось вело, щось тримало, у них були хоч якісь цінності. Навіть перебуваючи на стороні сатани, вони мали якісь ідеї, для чого їм цей світ. Зрештою, сатанізм не є тим самим, що атеїзм. Богоборство неможливе без визнання існування Бога. І навіть найзлобливіші ідеї тримаються на можливості подискутувати з Богом, який незаперечно є.
Жахливо те, що цих всіх негідників, які врешті були мені особливо до вподоби, там страшенно мало. Можливо, вони і є справжньою елітою російської армії.
Читайте: Тарас Прохасько: Редукція – що з кого лишається
Основну масу бойового складу формували істоти, яким все було байдуже. Ні добра, ні зла. Ні любові, ні ненависті. Ні користі, ні шкоди. Ні щастя, ні біди. Ні минулого, ні майбутнього. Ні життя, ні смерті. Ні здобутків, ні втрат. Ні Бога, ні чорта. Класичний русскій нігілізм. Ніщо. Безсенсовність. Як цілодобова горілка. Фак енд край.
На моїм броньовику-радіостанції їхали два генерали. Генерал-майор (командуючий армією) і генерал-лейтенант (начальник штабу округу). Вся армія, яка перебувала на навчаннях, мала вийти із зони враження тактичною ядерною зброєю, вклавшись у певний час, розрахований такими ж мудрагелями. Звичайно, війська не встигали, бо майже всім все пофіг на своїй ділянці відповідальності. І ось прийшла година, час виходити з бою… До умовно безпечної території залишалося ще тридцять кілометрів лісового бездоріжжя і довжелезна валка напівживої техніки. Пора доповідати генералові-полковникові (командуючому округом) про результати. Тоді я почув такий лаконічний діалог: ну, што, товаріщь генерал, на…бьом товаріща генєрала? Так точно, товаріщь гєнєрал, пора докладивать… Тоді я подав командармові трубку радіостанції і той сказав: товаріщь гєнєрал, армія із под удара вивєдєна воврємя… І ще якась пурга.
Нігілісти гірші від садистів. Вони – як заразу – поширюють безсенсовність. І це – вірячи Сунь Дзи, а чого не вірити, коли не нігіліст – треба знати, щоби недооцінити ворога.
