Старе – як мале. Так кажуть у наших горах. Мабуть, так є і в інших краях, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч. Але тут все особливо загострене. Життя у горах і передгір’ї вимірюється іншим ритмом часу. У найголовніших своїх виявах воно мало змінилося від тих часів, коли людина була краплею вічного потоку світового життя, запущеного недосяжним Божим задумом.
Все життя у горах – немов формула сумнівного парадоксального святого Євагрія Понтійського: блаженний той, хто віддалений від всіх і з’єднаний зі всіма. Кожен приречений на самотність впізнавання власного місця у світі, де життя усіх людей, тварин, рослин, вод, вітрів, щоденного сонця і безконечних зірок переплетені так, що навіть найменший вчинок зумовлює несподівані рекомбінації усієї системи.
Життя – це кілька років дитинства, безконечна праця із землею, травою, деревами заради тварин, вивчення знаків, які подає світ, знаходження пари, народження дітей, старість і лагідний відхід.
У цьому ряді є дві ланки, які скріплюються особливим чаром. І сенсом неперервності потоку. Старе як мале. Старе і мале. Бабці і внуки. Внуки і бабці. Дочекатися внуків, щоби розродити свою старість. Мати бабу, щоби мати кілька років справжнього дитинства. Так потік життя закручується сам у собі, зневажуючи лінійність часу.
Поки молоді батьки здобувають свою самостійність, поки вони тяжко працюють, дбаючи про майбутній достаток своїх дітей, поки вони фонтанують силою, щоби виснажуватися, любитися, сперечатися, робити ще дітей, дбати про тварин, веселитися, танцювати, рубати і садити дерева, то мають мало сили, часу і терпіння, щоби з тими дітьми достатньо бути.
На то є баби і діди. Старі і малі. Старі як малі.
Аж тепер вони можуть набутися з маленькими внуками так, як не встигали з їхніми батьками. І малим внукам з ними цікавіше. Старі, позбавлені тяжкої роботи, згадують про нерозгадані загадки життя. Про них у їхньому далекому дитинстві розповідали їхні баби. Тепер є час натякнути про химерну космогонію малим внукам. Бо ці внуки несподівано виявляють найважливішу для старих людей річ – таж їхнє власне дитинство було тільки вчора. І з кожним днем воно стає щораз ближчим. І ти можеш його розділити із дітьми своїх дітей. Яким до дитинства і вже, і ще однаково далеко.
Читайте Тарас Прохасько: Ілліч – не Франьович
Баби щасливі, коли їхнє поступове змаління є насправді перетіканням вічних кодів у душі внуків. Але щасливими можна вважати малих, чиєю першою великою бідою є відхід старих. Це означає, що все тече так, як має плинути. Як Бог велів.
А Бог передовсім дав кожній людині душу. Може, так є і в інших краях, але у наших горах досі невідомо, хто для кого важливіший. Чи то душа дана людині, щоби та могла якось жити, чи людина живе для того, аби на якийсь час стати притулком для душі. Правдоподібно, вірне останнє.
Про душу треба дбати більше, ніж про тіло.
У Карпатах душа, чий притулок умирає, безпомічна і розгублена, як мала дитина. Адже вона наразі нічого, окрім свого носія, не знала. Звикла, призвичаїлася. У Карпатах душі, вийшовши з померлого, ще якийсь час не можуть відійти від спорідненого тіла, від улюбленого дому, від місць, куди її носили. Тому померлий обов’язково мусить залишатися у своїм домі.
Уся складна процедура прощання із померлими є насправді продуманою послідовністю добрих знаків для осиротілої душі. Цей час розписаний, зважаючи на її уподобання і нормальні потреби. Тіло має бути чисте, лице гарне і спокійне, одяг відповідний ще прижиттєвим побажанням. Має бути багато світла від свічок, аби душа не сиділа у потемках, бо душа любить світло. Мусять дзвонити дзвони у церкві, бо душа, яку ще не пускають туди, куди вона має призначення – до раю чи до пекла, – хоче обійти усі місця, де ходила зі своєю людиною, і тільки дзвони її заспокоюють і повертають до хати.
Читайте Тарас Прохасько: Редукція – що з кого лишається
І ще багато-багато дуже точних дій, таємнича необхідність яких зрозуміла кожному. До хати приходить багато людей. Чувають і сидять коло померлого. Моляться, згадують, розповідають історії, частуються, навіть танцюють. Щоби не спати, щоби відвертати увагу рідних від смутку і туги. Душа цілий час десь поруч. Дивиться на то, як прощаються з тим, ким вона була заодно. Після чину похорону вона знов вернеться додому. І навіть трошечки чогось з’їсть і вип’є, що їй передбачливо залишать. А вже тоді ангели відпровадять її туди, де їй суджено бути.
І там буде все дуже подібно на любі гори Карпати. І будуть усі любі, хто пішов раніше, нетерпляче чекає і радісно зустріне. І всі будуть дуже гарні. І будуть разом чекати на тих, хто прийде невдовзі. Велика свобода душам у Країні Карпат полягає в тому, що на великі свята можна відлучатися з неба і відвідати колишні місця. І тоді їхню присутність відчувають малі діти.
Comments are closed.