Якоїсь неділі нам показали у клубі австралійський художній фільм про їхнє військо. Вже почалася перестройка, і репертуар армійського кінопрокату трохи урізноманітнився. У тому кіні головною темою була австралійська дідівщина: як молоді рекрути дають собі раду з традиціями нестатутних стосунків, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
У совєтській армії тема дідівщини сам раз стала публіцистично-дозволеною. Звичайно, дивлячись на загалом жорстокі штучки між австралійськими чоловіками, ми не могли повірити, що все це відбувається настільки лагідно, порівняно з нашими умовами.
Але що зворушило, то історія про терапію спільного бігу.
Був там такий мотив. Коли усі разом – старші і молодші, жертви і насильники – вибігали колоною по чотири у той їхній буш, то діставали якоїсь такої дивної енергії спільної вібрації, як, скажімо, растаман-вібрейшен, або галоп вершників зі списами в одній лаві, або випуск води з кляузи, яка підхоплює тисячі предвічних дерев, пов’язаних у дараби. В кожному разі усі кривди і нерівності дивним чином стиралися. Бігла когорта, яка не має щілин до того моменту, заки стріли ворожих лучників не приб’ють стопи кожного десятого до земної тверді.
Читайте Тарас Прохасько: Радість вміння
І дуже, дуже впирало то, як на екрані ці жовніри, починаючи бігти абияк, через якийсь час налаштовувалися на спільний ритм (здається, чотири чверті). Пув, ту, ту, ту. Пув, ту, ту, ту… Спільно-радісно виділяючи сильну долю.
Моїм обов’язком було проводити ранкову зарядку із невеличким кадрованим батальйоном. Там були такі рідкісні кадри. Відказники, пофігісти, очкогризи, сикуни, художники, студенти, шланги, тюрки, галичани, навіть два корейці. Я побачив, як усім їм сподобався фільм. Ковток повітря – казали у ті часи. Зарядку всі вони практично бойкотували, розходячись до обледенілих залізних брусів, драбин і перекладин.
На другий день я пішов на переговори до командира батальйону (маленький, кубанець, йому би лиш шашкою махати – казали підлеглі молодші офіцери, найвищі ордени за афганську кампанію, перед тим влітку він признав мене, бо переплив його під водою у спокійній ріці). Попросив письмового дозволу виводити вранці наших людей за межі військового містечка. Аби побігати так, як ті австралійці. Вулицями, дорогами, аби погупати кирзаками на чотири чверті.
І це змінило наше колективне життя.
Бо отримали дозвіл. І кожного ранку перед нами відкривалися залізні ворота неволі. Всі посміхалися ошалілим воротарям, ставали у коротку колону по чотири і вибігали у містечко, яке о шостій спало навіть влітку. Пув, ту, ту, ту…
Читайте Тарас Прохасько: Історії робляться тут
Якогось практичного сенсу тренуватися у біганні не було. Тодішня військова доктрина передбачала, що в інтенсивнім бою активність одного відділення укладається у шість секунд. Пощо кудись бігти. Шість секунд – це відмінно для тридцяти метрів за нормативами середніх класів школи. Передовсім – куди? Добре, коли вся ця масакра дасть можливість скористатися хоча би одним-двома магазинами до калашнікова, ставши на одне коліно. Та й цілком було ганебно думати, що стрілятися доведеться із тими, кого в наших краях вже кілька десятиріч даремно чекали яко визволителів.
Командир батальйону таку ініціативу з низів доніс до командира бригади. Бігати кроси почали усі підрозділи, бо така пасія.
І власне тоді я і ми пережили насолоду, якої важко досягти інакше. Отож. Зима, мороз, три кілометри бігу. Я старався перебігти усіх тільки заради того, щоби порвати собі зимном дихальні шляхи. Бо на фініш командир-любитель бігу висилав чергову машину з бачками-термосами із гарячезним, моцнезним, солодезним чорним чаєм. Добіг – і тобі наливають. І варто було бігти на самознищення, аби цієї насолоди запустити у себе.
Читайте Тарас Прохасько: Вона вже є
Comments are closed.