Є очевидним, що актуальна Україна існує тільки тому, що збіглися дві рішучості супроти однієї. Рішучість українського спротиву оживила рішучість принципової підтримки. За всю історію рішучості російської експансії така проукраїнська консолідація проявилася вперше. І це вже є небувалою українською перемогою.
Так само небувалою перемогою є те, що Україна втрималася у перші години, дні, тижні, місяці, виявивши вітальну охоту бути. Не погоджуючись із тим, що після першого трошки тривалого періоду буття собою можна саму себе втратити, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на Збручі.
Однак продовження війни з росією вимагає прозорого і тверезого означення того, що є, буде, може бути, уявляється українською перемогою наступного рівня.
Росію розгромити неможливо. Це вже зрозуміло. Вона керується цілком іншою шкалою цінностей. У тій шкалі нема переживання упокорення, нема ніяких аргументів для того, щоби капітулювати. Нема сенсу поступатися, коли зневажаєш усіх супротивників наперед. Коли жодні їхні ефективні чи геройські чини і вчинки ніяк не впливають на велич зневаги, яку до цих українців і всієї тієї гнилі, яка за ними стоїть, почуває великий русский чоловік.
Ми, отже, не можемо доказати свою правоту. Навіть якби мали атомну зброю і наважилися запустити її на русскі простори, то автоматично зазнали би поразки.
Нашу перемогу потрібно ретельно зважувати.
Передовсім пам’ятаючи про неможливість остаточного вирішення нашої спільної проблеми. Якщо хтось думає, що «се остання війна», що може бути досягнутою система тривалої безпеки, то мусить переконати самого себе у ілюзорності планування графіків на найближчі десятиліття. Не хочеться, але інакше не буде. Довгі-довгі роки формування кордону, який зовсім не захищений від чисельних порушень.
До теми: Тарас Прохасько: Часи міняються
Нашу перемогу потрібно зважувати не так у територіальному, як у людському вимірі. Цей вимір перемоги полягає у тому, щоби вберегти когось потрібнішого від гектарів території.
Нашу перемогу потрібно сприймати не як розгром ненависної імперії, а як чудо захищеної можливості бути собою. Для самого себе, бо більше нікому не мусимо бути потрібними. Хіба тим русским, яким треба гнобити тих, які почуваються особливими.
Так тяжко жити з тим розумінням, що твоя особиста велич не стає, як у античних часах, автоматичною вже тому, що є мурахою-громадянином славного полісу. Так важливо виборювати цю славу для українських островів.
Орієнтуючись на досвід української війни за себе, примножуємо собі майстерність бачити реальні перемоги навіть у поразках, названих поразками на шпальтах визначальних світових газет.
Читайте також: Тарас Прохасько: Слухай сюди
Століття і десятиліття періодичного підживлення надзвичайно гарного і чіпкого міфу незнищенності через спадковість випромінюють дороговкази у майбутнє.
Де треба чітко і тверезо сказати самим собі – а як виглядатиме наше прийняття нашої ж перемоги.
