Мама наша ще застала оцю війну. Понад рік у ній прожила, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Від самого початку домовилися – ніяких бомбосховищ, пощо того хворій старій жінці, яка не може самостійно ходити сходами. Мама пережила ще дитиною кілька хвиль бомбардувань цього дому, але тоді все було якось інакше. І совєтські, і німецькі пілоти, поправивши окуляри, могли придивлятися до контурів нашого гарного міста. Все замасковане, а десь – малесенький зрадливий промінчик із-за занавіс. Правдоподібно, там якісь неуважні, бо у них хворі, немовлята, в кожному разі не розваги. Можна тут скинути кільканадцять бомб. Аби знали, що війна війною. І в тім є Божа сила. І усе це мирне населення винне вже тому, що воно ні за тих, ні за інших. Або ще гірше – точно знає за кого.
Під час оцеї війни вона згадувала про те, що дитинство її покоління – а дитинство у спогадах мусить бути найгарнішим – пов’язане зі страшними речами. Але без того неможливі дитячі спогади, які мусять бути найгарнішими. Тобто хочеш пам’ятати щастя, згадуй війну.
Читайте Тарас Прохасько: Вона вже є
Її воєнні спогади були через кілька десятиліть прекрасними.
Дерев’яні сандалики, телефон удома, вона біжить до чорного апарату і каже – номер такий-то слухає, старша сестра грає на фортепіані, хутерко білого кольору і старші люблячі батьки, світломаскування. Доги шефа гестапо, коли її мамі вдалося відмовитися від медично-військової служби.
Урочисті процесії студентів музичного інституту, які відправляли на цвинтар старшу сестру, страшенно талановиту, після якої залишилися стоси списаних зошитів і змальованих альбомів. Кілька тижнів карпатської лісничівки. Туди запросила родичка, щоби відволіктися від смерті старшої дитини. Ще не знаючи, що через кілька тижнів гестапо розстріляє господаря лісничівки. І та, яка хотіла (і їй то насправді вдалося) підтримати, сама проживе втрату мужа, дому, сама буде ховатися й втікати, аби не убили її малих дітей, хлопців, яких убивають особливо охоче, думаючи про перспективу протистояння.
1944 їм пропонували, наполягали заради того, щоби вижила мала, їхати в Європу. Втікати, грубо кажучи, від червоної навали. Але мама мами вирішила, що не піде нікуди від похованої рік тому старшої доньки. Бабця була побожною, але не неврівноваженою. Знала, що хоче, виходячи з того, що взагалі є можливим.
Потому вже я був малим.
Пару місяців ходив у садочок дуже близько від татової роботи. За той час пережив ціле віяло дивовижних вражень. Пив дріжджі, стаючи двічі у чергу. Виносив квасний огірок у кишені шерстяних коротких штаняток до туалету. Познайомився з двома майбутніми однокласниками. Побачив голу дівчинку, яку потім упізнав вбраною через двадцять років. І вона була така сама. Врешті завідувачка садочку – стара школа – подарувала нам з братом перші у нашому житті тенісні м’ячі.
Читайте Тарас Прохасько: Часи міняються
Вже не можу тепер вирізнити, яку саме пісню про червону армію я тоді співав. Був хворий, гарячка, марево, дивився через вікно на дім навпроти, добре, що він еклектичний, потім ціле життя зустрічав окремі його елементи у різних містах континенту.
Бабця зайшла до покою із розслоненими фіранками і попросила, щоби ніколи більше цього у домі не звучало. Добре. Так і сталося. Сотні гостей було згодом, десятки годин співу, але ніколи-ніколи чогось подібного на то, що вона попросила, – ні.
Хочу, аби про нас було що розказувати у цілому світі ще більше, як ми можемо сказати про них.
Маю видрукувану машинкою на клаптику паперу бабцину перепустку на комендантську годину. Невдовзі покажу синові, чиє усе дотеперішнє життя припало на воєнну історію.
