Нам тоді нічого не потрібно було зрікатися, щоби досягнути тієї радісної убогості, яку проповідував Франциск. І ми попросту мусили бути жебрущими, щоби могти віддати далі те, що нам надавали.
Один епізод фільму треба було зняти у горах, трохи подібних на околиці Асижу. Не заради достовірності, а тому, що вся практика міноратів відбувалася якраз у такому середовищі – на ландшафтах за мурами міст, густа сітка яких тоді ще не шкодила пустельності лісів і лук між ними. А стара мінімалістська хатка, в якій ми зупинилися, нагадувала про стаєнки біля запущених церковець, в яких знаходили пристанище перші брати менші, пише Тарас Прохасько в авторській колонці на порталі Збруч. францисканці
Ми позичили професійну камеру на вихідні. Взяли світло, все, що було на телестудії. Дуже багато якихось кабелів, заземлення, дуже багато акумуляторів. Крім того, запаслися усіма елементами для простої святкової середньовічної немонастирської вечері.
Читайте: Тарас Прохасько: Спіши помалу
З нами поїхав Адам, бо тоді він, працюючи цілий тиждень, завжди проводив з нами вихідні. Крім того, для фільму потрібний був ще один – крім двох головних і постійних – персонаж, який би з’явився один раз як втілення усіх неназваних братів. Він мав бути поруч, створюючи враження, що поруч завжди хтось був і завжди хтось був поруч. Так Адам Зевел несподівано став актором, якого – попри ідею анонімності послуху – довелося врешті вписати у титри. Казус Адама також мав зашифроване значення, яке відсилало до химерних біографій золотої молоді, яка після блискучих і гучних днів і ночей чомусь опинилися серед перших францискових убогих братів. Адам приїхав до щойно відкритого Франківська з Нью-Йорка. Після університету він вирішив послужити у Корпусі миру. У вербувальній конторі йому запропонували перелік країн. Він нічого не знав лише про одну – Україну – і вибрав її. Далі так само навмання вибрав місто, керуючись найважчою для ньюйоркера вимовою назви. Через якийсь місяць йому зателефонувала мама і попросила – знаючи, що він на заході України, – пошукати принагідно містечко Станиславів. Там свого часу жила і вмирала уся її родина. Так Адам переконався, що чуда не є чимось випадковим.
Читайте: Тарас Прохасько: Гарніші від руїн тільки прекрасні руїни
Цілий вечір ми робили вечерю. Весь пізній вечір вечеряли. Від ситості і близькості були близькими до галюцинацій. Ейфорія і екстаз вже здавалися нормальним станом світу. Ми страшенно вірили і Францискові, і братові Томі Челяно, і тому, що нема нічого твого, а коли це не твоє, то чим гордитися. Вийшли у нічний сад. Зорі звучали далеким поїздом. Розставили усі штативи і лампи. Вирване із чорного зелене було як просвітлена кров і тінь духа одночасно. Ми з Андрієм Федотом зайшли у світло і стали один перед одним на коліна, стримуючись, щоб не почати обніматися головами. Олег Мох виставив дорогоцінну камеру. Адам не знав, що робити за сценарієм, тому почав робити те, що завжди робив, коли не знав, що має робити, – заграв на трубі… Але у камері не було касети. Ми надто ретельно опрацювали всі пункти підготовки до кіна, щоби не забути про щось дрібне. У той момент найголовніше.
Урок упокорення. Адреналінова кома. Аж вранці зійшли у містечко шукати касету. Тоді ще там не було навіть відеопрокату. І неділя. Після Служби Божої поговорили з власниками нелегальних найт-клубів. Один сказав, що має непотрібну касету, але вона вже вживана. Ми разом ішли до нього додому, розповідаючи, що Франциск посеред нас. І всі ми можемо бути ним, бо коли нічого твого, то чим гордитися. Касету він нам подарував. Сорок перших хвилин на ній чиїсь діти їздили на санках у Ворохті, часом з мамами. Далі продовжувався німецький фільм для дорослих, сорок хвилин з якого витратилися на дитячі забави. Ми свої сцени заміського епізоду знімали поверх дітей.
Читайте: Тарас Прохасько: Максимум максиморум
Врешті все вдалося. Наступним шансом доробити «Квіти святого Франциска» була однодобова кіноекспедиція до Львова. Гія взяв для нас камеру у якомусь фонді. Мусив цілий день ходити з нами, бо відповідав за неї він. Графік був дуже щільним, бо треба було відзняти ще чотири найважливіші розділи. Опис Франциска на Вірменській, ставання ногами на францискову голову під бернардинським муром, спів гімну на цитаделі, голий проїзд у трамваї. Монтажний стіл нам виділили на одну ніч. Монтував брат Коба. Без шансів щось доробити чи виправити. Тоді ж накладали звук – вибраний текст Челяно – і саунд-трек, скажімо, «чи ти любиш мене, як я тебе» Ніка Кейва.
Була осінь 1993 року. Ми були щасливими і хотіли, щоби таких було якнайбільше. Умираючи, Франциск просив, щоби брати про нього пам’ятали. Так і є. Кіно можна подивитися. Воно про Франциска, про братика Сонце, про сестричку Смерть…
