У чоловікові, який мене виховував – крім усього іншого, – мені дуже подобалося його татуювання. Маленька синя стрілочка на плечі. Елегантно, лапідарно і всеохопно тому, що було функціональним.
Місце, мабуть, також було вибране не випадково. Очевидно, німецькі військово-польові хірурги на підставі чисельних спостережень ретельно вичислили, що плече найчастіше залишається у покаліченому і пошматованому ще живому тілі. Стрілочка означала групу крові, пише Тарас Прохасько в авторській колонці на порталі Збруч. меморандум
У ранньому дитинстві це тату було єдиним, яке є бачив. Але його було досить, щоби прийняти татуювання як щось цікаве і симпатичне. А коли почав роздумувати про різні дрібні, але важливі речі, то від цієї стрілочки починалося багато всіляких ланцюжків.
Читайте: Тарас Прохасько: Максимум максиморум
Перше, що я зрозумів, – тіло не завжди належить людині. Дзядзеве тату було зроблене примусово і означало, що він більше не є тільки собою, а став вояком Галицької дивізії і власністю держави, яка не могла його захистити, а тільки використати на погибель перед власною погибеллю. Відповідно, цей значок, який мав би допомогти у одній ситуації, став міткою небезпеки у іншій. Бо у фільтраційному таборі смершу він прочитувався як підстава для покари. Навчений пережитим, дзядзьо привчив мене до того, що потрібно всіляко уникати будь-яких знаків на тілі, які би могли про щось свідчити. Краще бути у цьому сенсі мовчазним, ніж щось декларувати.
Тому я не розумів, нащо люди наносять на себе такі інформаційні сліди, яких не зміниш у випадку небезпеки, – імена свої і коханих, роки народження, якорі і топоніми. Серце, пробите стрілою, і кілька крапель крові видавалися на цьому тлі невинною універсальною абстракцією.
Читайте Тарас Прохасько: По сповідях
Звичайно, я знав багато антропологічних теорій і гіпотез, які вивчали і намагалися пояснити феномен тату. У лексиконі Маєра були чудесні кольорові таблиці, де були представлені татуювання різних часів і народів. У передвоєнній енциклопедії інтиму є багато знимок скромних татуювань проституток. Ще в одній німецькій книжці старанно пояснювалися наколки руских ворів.
І зробив припущення, що відсутність татуювань, яка була мейнстрімом у часи мого дитинства, є такою самою ознакою неналежності власного тіла собі, як і група крові на тілі дзядзя. Перебуваючи у системі, якій ти належиш, – державі, суспільству, традиції, роду, родині, колективу, – ти не маєш права робити зі своїм тілом чогось такого, що не передбачено, не продиктовано цією системою.
Тож тепер, коли тату стали настільки поширеними, що іноді здається, що їхня відсутність може слугувати виразним пунктом у криміналістичній графі особливих прикмет, можна з певністю говорити про масове поширення справжнього лібералізму, коли тіло стало первинною приватною власністю, перестаючи бути і ресурсом системи, і знаряддям Божим.
Читайте: Шлях визнання – Франківський письменник Тарас Прохасько святкує 50-річчя
Навіть якщо ця мода – все ж таки це передовсім мода, тобто явище скоріше комерційно-споживацьке – невдовзі пройде, то у нас ще довгі роки житиме кілька мільйонів більше чи менше татуйованих людей усіх статей і соціальних груп. Такого ще не було, і тепер невідомо, як надалі тату будуть впливати і на їхніх носіїв, і на їхніх обсерваторів. Вони можуть стати і обов’язковою прикметою еліти певного покоління, і причиною марґіналізації, і підставою до переслідувань.
