Тепер, коли мене питають, що є найважливішим у вихованні дітей різних поколінь, я без жодного сумніву кажу, що найголовніше – багато говорити. Фактично закинути дитину у стихію мови і мовлення, аби вона з нею зрослася, аби та дитина знала, що нічого ліпшого від просторів, глибин, височин і тісняви мови вона не успадкує, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Що оце – то і є її батьківські морги, бочівки дукатів, стайні расових коней, мури дідівських веж, схрони з антикваріатом, реліквіями, пивниці з винами і голі стіни, завішані старими майстрами. Так було у моєму дитинстві. Так я говорив зі своїми дітьми.
Однак багато говорити – оповідати, вигадувати, вибудовувати речення, оживляти образи, вміти описати деталі зі спостережень, плавати і пірнати у мові, гратися мовою, дотуляти слова і водночас слухати варіанти музики інтонацій – зовсім не означає могти сказати те, що сказати слід.
Від раннього дитинства я знав, чим відрізняються прості люди від благородних. Була ціла традиція. Простаки мали право говорити все, що відчувають у певний момент. І тими словами, які підпадали під руку. Натомість люди благородні чи інтеліґентні означувалися передовсім тим, що вміли стримувати словами свої емоції. Максимально підпорядковували промовлене розумовому контролю. Уся класична європейська література, яка була головним орієнтиром у моєму дитинстві, слугувала своєрідним підручником виваженого і блискучого афористичного висловлювання у моменти, коли емоції попросту розривали, але не могли зірвати обручі культурі стильності. Мене-дитину таке захоплювало.
Читайте також: Тарас Прохасько: Безконечно мале помножене на безконечно велике дає…
Бо жити доводилося у світі, переповненому небезпеками. Які тільки завдяки культурі мовлення могли стати повноцінними пригодами. Однією з найбільших загроз був ризик почати говорити так, як говорять навколо. Зберегти себе в такому разі означало не тільки не виказати ніякої інформації, яку будь-хто міг використати супроти тебе, але й не опуститися у мові до рівня вульгарності простаків. Це стосувалося і лексики, і стилістики, і тем, і герменевтики із семіотикою, й особливої самоіронії. Від того, як я не маю права дозволити собі говорити, до того, що я не смію промовляти.
Читайте також: Тарас Прохасько: Пох.., нах…
На першому місці були безпека і гідність близьких. Яка була неможливою без гідності України і Творця. Таким чином концентричні кола табу множилися з розширенням переліку новостворених близькостей. І це триває досі. Головне – не говорити зайвого про тих, хто тобі по-різному близький. Ні про рідних, ні про люблених жінок, ні про сердечних друзів.
Я виріс у культурі, яка всіляко спонукала недомовлювати. Мовчання – золото. Макіавеллізм і що менше про тебе знають, то більша твоя перевага та інші мудрості Сунь-цзи. При столі мають мовчати риба, крісла і діти. Не кажи гоп, заки не перескочиш. Нікого не здати, нікого не підставити. Ентузіазм – ганебний і плачевний. Мовчи, язичку, будеш кашку їсти. І кажіть тільки «так» або «ні», а все інше від лукавого. Кому неможливо порадити, тому неможливо помогти. Найбільший гріх – донос. І кожен п’ятий – стукач. Не говори баналів. Не жалійся, не проси. Терпи, козаче, отаманом будеш. Слово ранить, не зрань словом. Гріх марнослів’я. Тримайся далі від радянської мови брехливих кліше. Не роби свої проблеми загальними. Не будь ординарним. Будь дискретним. Не мороч голову. Не говори пустого. Не перекладай із хворої голови на здорову. Не суди. Мовчи, коли старші говорять. Не пхайся, поки не запитають. Пароль і відгук.
Читайте: Тарас Прохасько: Зовнішній скелет
Грубо кажучи, я виріс виріс у культурі допиту, практики поводження на допиті. Мусиш відповісти хоч щось, коли дійде до тебе. Усе, що ти скажеш, може обернутися проти тебе. Уникни брехні, в якій заплутаєшся. І правди, яка потягне за собою близьких. І ніколи ні у чому не переконуй ідіотів, бо ідіот своє знає наперед.
І от тут вилазить найбільша таємниця. Те, про що ніколи нікому не скажеш. Затаєний гріх гордині, про який годі пояснити на сповіді. Просто бачиш, наскільки ти самотній у своєму розумінні світу. Просто розумієш, наскільки ясніше і глибше бачиш. Просто – через делікатність (яка є формою остраху) – не хочеш нікого пригнічувати, бо знаєш, що це легко і просто. Але нащо, коли вони і так пригнічені собою.
Тож ціле життя шукаєш рівних собі. У різних вимірах. Тих, з ким можна нормально відверто поговорити. Тих, з ким утворюється близькість, про яку ніколи не скажеш нікому іншому.
