Погляд

Тарас Прохасько: Безконечно мале помножене на безконечно велике дає…

Google+PinterestLinkedInTumblr

Любов, правдоподібно, живе у спинному мозку. Бо любов, правдоподібно, є підпискою на згоду жити. І це вже є вичерпною відповіддю на питання про існування сенсу життя. Про сенс знає спинний мозок, який отримав цю вість від усіх клітин організму, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.

Тарас Прохасько новини Івано-Франківська

У клітин, правдоподібно, є свій центр, який все про сенси знає і щосекунди посилає клітині якісь імпульси-нагадування – аби вона раптом не забула, аби вона ні з того ні з ового не засумнівалася у потребі ісповняти своє призначення щодо того, аби таки жити. Отож кожне тіло (чи організм), яке є сукупністю клітин, уже у своєму центральному місці прийняття рішень бере на себе відповідальність за життєві наміри усієї множини. Отож першим незаперечним сенсом буття кожного тіла є забезпечення волевиявлення усіх його складових.

 

Оскільки у Божому конструкті завжди важливіша функція, процес, ніж елементи, то його бездоганність полягає не настільки у досконалості структур, як у безпомилково підібраних параметрах умов, у яких ця структура може функціонувати – хотіти бути, готуватися до вичерпання, ділитися, обмінюватися, вбудовуватися у клітини, віддавати рештки своїх складових у всеохопну невпинність обігу обмеженого ресурсу матерії.

Але безмежному обсягові ідей, які примітивно можна назвати інформацією. Адже кожна клітина є носієм первинної дози ідеї, помноженої на таку кількість інформаційних мутацій, які зближаються до безконечності. В такому разі просто жити організмом із спинним мозком – це вже бути пересувною кіно-проекторною установкою, яка дає можливість робити очевидними тисячі кілометрів плівки Божого кінематографу.

Читайте Тарас Прохасько: Містер Вульф, який вирішує усі проблеми

А далі – взагалі диво.

Відколи люди трохи переключили титульний номінативний пункт управління зі спинного на головний, вони отримали можливість любові іншого рівня – любові до прогулянок його топографією. І розумінням того, що є щось (душа, наприклад), що хоч-не-хоч мусить який час у цьому організмі (із мозковими прогулянковими маршрутами включно) певний час побути. Надихаючись у цей відносно короткий час музичними звуками і темами кожної з усіх клітин. Набираючись ідентичності із мозком спинним. І дати душі можливість побути у цьому нагромадженні маленьких сенсів, дати їй можливість відзняти свій земний фільм – ще одна причина жити осмислено. Адже ми можемо волею своєї структури, власної форми підсувати і підбирати ті кадри, сцени і óбрази, які душа, не надто пристосована до тимчасових земних перипетій і придабашок, включить у свою документально-фікційну фільму і забере з собою туди, де все це кіно переглядається і зберігається. Всі аудіофайли, до речі, також. Краса сказаного, мутації у мові переважно надають побаченому абсолютної цінності.

Читайте Тарас Прохасько: Феноменологічний етюд на полях меню

І от. Зважаючи на виношування у собі душі, з’являється ще кілька аргументів на користь того, аби бути (і відбути) навіть тоді, коли не видно особливого приватного сенсу.

По-перше. Ми стаємо тим токарським верстатом, який своєю неоковирністю дану нам у розпорядження душу відточує і шліфує.

По-друге. Ми стаємо тим реагентом, який інші душі (кострубаті носії яких з нашим неоковирним перебуванням співіснують) відточує і шліфує.

По-третє. Ми станемо тими тяжкими воротами, якими дана нам душа (чи інформація) вирветься нарешті у такий любий їй безтілесний простір Божої фантазії.

А четверте і найзагадковіше полягає у тому, що до самого свого завершення ми не можемо знати, чи не призначений нам ще якийсь останній вирішальний жест, який доведе вимір нашої потрібності до безконечності.

Читайте Тарас Прохасько: Одна рушниця

Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.