Хоча розвиток людського інтелекту закінчився понад дві тисячі років тому, і не є відомо, чи з того часу досягнутий рівень не міняється, чи потрошки спадає, все одно кожне попереднє покоління вважає наступне дурнішим, а кожне наступне не сумнівається у недолугості попереднього. Такий закон обґрунтований повільними змінами у якості життя і відповідних їй звичаях, які одночасно і здаються щоразу постійними, і еволюціонують в такому темпі, що це встигає вкластися у одне людське життя, пише Збруч.
У цій теперішній українській залізниці попросту якісь ідіоти – думаю я, дивлячись на прикінцеворічні завали з квитками, бронюванням, касами, інтернетом, організацією перевезень на популярних рейсах, співвідношенням кількості поїздів до кількості охочих. Невже, маючи інтерес, матеріальну базу, комп’ютеризований менеджмент і дрібку відповідальності, не можна зробити так, аби в межах однієї країни кожен, хто може заплатити за проїзд, отримав можливість доїхати поїздом туди, куди він саме тоді захотів поїхати. Добре, залізничники ідіоти. Але не надто розумнішими виглядають і ті з нового покоління, які повірили, що все має бути зручно і продумано, ті, котрі не знають, що ніщо тебе не спинить, бо мусиш колись бути там, бо краще погано їхати, ніж добре іти.
Читайте: Тарас Прохасько: Життя зі стихією
І тут вмикається власне та одвічна гра з підчищеними витісненням спогадами, яких молоді уже попросту не годні зрозуміти, бо де їм таке знати, як зазнали ми. І якраз ті перекази викликають у нового покоління не захват і повагу, а непохитну впевненість у тому, які ми, давніші, були дурні, як все дурнувато було.
Наприклад, між Львовом і Франківськом. Коли квитків у касах майже ніколи не було, і більшість пасажирів просилися до вагонів у провідників. І вагони були настільки переповнені, що на кожній нижній полиці сиділо по шестеро осіб, лежали і на третіх полицях, стояли у проходах і тамбурах, сиділи у купе провідників. Я любив якнайшвидше сісти на підвіконня (під ним був смітник, тому доводилося часто вставати) вікна біля туалету. Було кілька переваг – можна відкрити вікно, можна курити, можна уникнути задухи, можна сидіти, можна читати, бо там завжди було світло. Гроші за проїзд провідники збирали вже після відправлення.
Хто не мав грошей, мусив у цей час переходити з вагону у вагон, потім запевняючи провідника того вагону, в якому спинився, що вже заплатив у іншому, але перейшов сюди, бо там тісно або шукаєш знайомих. Один час сімдесят шостий потяг був настільки завантажений, що торбами з багажем були закладені усі туалети, якими годі було скористатися за потребою. Було ще так, що не було більшості вікон у тамбурах. Їх вибивали, заладовуючи торби насилу. Цими розбитими вікнами також можна було скористатися. Особливо у Львові на нічному вокзалі, залазячи через діру з того боку вагонів, який не виходив на перон. А ще великою цінністю були ключі з трикутним отвором. Ним відчинялися усі двері у кожному поїзді.
Читайте: Тарас Прохасько: Зимова кампанія
Поїзди ніколи не ходили за розкладом. Для деяких справжнім розкладом стало запізнення на, скажімо, годину. Потім вони ще десь довго стояли на проміжних станціях, чекаючи на такі самі запізнілі зустрічні. У тамбурах було так накурено, що одяг, якщо там простояти хоча би півшляху, наскрізь просякав нікотином, дим проникав аж до середини вагона, і спиняла його тільки хвиля дуже інтенсивних випарів з людських тіл.
Якийсь люфт відчувався тільки у тих тамбурах, в яких не було вікон, а взимку їх засипав дуже геометрично правильний замет надутого снігу. Однак якими би не були тамбури, там завжди відбувалося всі обов’язкові невідкладні у повільній поїздці речі. Там пили, сперечалися, романсували, грабували, цілувалися, билися. Дивовижний вияв суспільної самоорганізації на кількох квадратних метрах. Про порівняльну якість життя можна ще подискутувати. Нерозумінню між поколіннями поживи багато. А от щодо інтелектуальної еволюції, то сумнівів нема – розвиток спинився вже так давно, що і старші, і молодші, і давніші, і новіші одним миром мазані.
