Вже у старших класах мені довелося і вдалося побувати в інших школах міста, у нових типових. Я був вражений, що школи можуть так промислово і модерно виглядати. Бо наша була у старій люксусовій будівлі, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Здавалося, що саме так має виглядати академічний простір. Величезна на той час триповерхова урядова споруда. Довгі коридори з заворотами виглядали на корзо. Височенні старі фарбовані на біло двостулкові двері до ще вищих кабінетів. З боку вулиці росли липи і каштани, чиї галузки мало не влазили у відчинені класні вікна, надаючи особливо квітневі і травневі тої не промовленої тривоги сили початку життя.
Підвіконня були такі широкі через грубість мурів, що можна було несподівано щезнути з поля бачення коридору, заскочивши у віконну нішу. Стародавній паркет вимагав окремих годин догляду. Час від часу ми залишалися на толоку пастування підлоги. Широкі кам’яні сходи зі стертими безліччю кроків сходинками нагадували райсканцелярію у кіні про Штірліца.
А крім того були ще таємничі покручені пивниці, маленькі комірочки у несподіваних місцях, два чорні ходи, майже недоступні – сходи, поруччя і стіни були там дерев’яними, стрих за залізними дверима, де між балками народжувалися, жили і помирали голуби, встеляючи своїм послідом ціле піддашшя.
Позаду основної будівлі була ще одна. Така ж висока, але значно компактніша. І всі приміщення були в ній чомусь набагато більшими від звичайних кабінетів.
Ми поступово проникали у закриті зони камениці.
На цьому полягала хлоп’яча доблесть дослідництва. Значно пізніше довідувалися про страшні таємниці рідної школи.
Читайте Тарас Прохасько: Слухай сюди
Колись давно тут були військові штаби. У більшому корпусі – штаб кавалерійської дивізії, у меншому – артилерійської бригади. Уявляли собі, як у наших класах засідають різні відділи: оперативний, розвідувальний, мобілізаційний, забезпечення, ветеринарний і так далі. Як коридорами ходять офіцери, кур’єри. Як за фіранками у деяких кабінетах ховаються ретельні двокілометрові карти. Як у крупівському сейфі у кабінеті директора школи дивізійний генерал ховає цілком таємні пакети із кількома варіантами плану розгортання дивізії у перші години після початку повномасштабної війни. Як у нашій їдальні, на табличці якої хтось постійно переправляв букву «д» на «б», працював офіцерський буфет. Як багато курили у всіх штабних кімнатах. Як дивилися через вікна учениці сестер-уршулянок з ліцею навпроти на приїзди кінних до парадного входу нашої школи.
Читайте Тарас Прохасько: Я мув’є так, а она муві нє
Ми знали також, що між 1939 і 1941 роками замість військових тут вселилися совєтські енкаведисти. Що робилося у кабінетах на всіх поверхах, крім того, що ще більше курили, важко було собі уявити. Натомість у пивницях стріляли. Ми ще бачили не сховані сліди на стінах. Влітку 1941 ціле місто прийшло впізнавати замордованих. Їх складали там, де у нас потім була навчальна ділянка-клумба.
На початку вісімдесятих ми теж там стріляли.
У пивниці був тир, де нас учили користуватися пороховим стрільном. Темрява, мати, по двоє, розкласти ноги, «восємь на одінадцать часов»… У тому самому пивничному коридорі. Незважаючи на кулевловлювачі, сліди на стінах залишалися. Часом дірка в дірку.
А тепер у пивницях світло, сухо і чисто. Туди сходять усі діти, коли оголошується повітряна тривога і знову є загроза життю усіх тих, хто опинився у цій історичній будівлі.
Читайте Тарас Прохасько: Ясність неясного
Comments are closed.