Ціле життя погано запам’ятовував поезію. Дивлячись на маму і геніальних приятелів, які могли рецитувати годинами, думав, що буду робити у тюрмі – а певного часу віра у те, що там таки буду, була непохитною – коли не знаю напам’ять екстремального боєкомплекту необхідних віршів. Я ж переживав поезію як секс на славу Богові, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Мав від неї радість фізичного і метафізичного ґатунку, перебуваючи з віршем, якого потім не міг згадати. Лишалося тільки світло, обтерте об стіни лабіринтів снів. Це нагадувало неастрономічне споглядання зоряного неба. Коли не знаєш, що є чим. Але бачиш конфігурацію впродовж кількох ночей, і неназвані стають очікуваними знайомими наступної.
А потім сильно вдарила у свідомість жовтнева екзистенція на граніті у Києві. Перед виходом на арену – площу жовтневої революції (дивний збіг, хоч треба враховувати інакшість календарів) – купив у книгарні перший легальний томик Стуса. Тримав його у кишені куртки, аби: не пропав у разі зачистки наметового містечка, аби прикривав твердістю печінку від бічного удару гумовою палицею. У першу ніч спробував читати при запальничці. Відкрив на тому, що винятково не забув досі: уже Софія відструменіла, відмерехтіла бузковим гроном, ти йшла до мене, але не встигла за першим зойком, за першим громом…
Виліз із намету покурити, таким був сильним імпульс.
А зверху, понад усім вертепом, нагорі струменіла підсвічена Софія. І вона була бузковою. Повстанці не плачуть, подумав я і заплакав. Отримав ключ до України. Давно підозрював, що є так, але в той момент відкрилося українське бароко. Українські кшталти, українська історія ідей і щоденна практика – барокові. Лабіринт настільки хитромудрий, що ми пропустили усі логічні повороти наступних епох, заблукавши (або ненавмисно не прагнучи покинути) у химеріях Золотого віку.
Тепер згадую, наскільки епікурейським і водночас християнським був той побут на граніті. Яка земна радість, осяяна вірою у незбагненно вище, переймала усі ті дні. Аскеза і насолода.
Пишні форми зречення.
Осіннє сонце, людський хаос, цілоденна риторика до вечірньої втрати голосу, тонкий шнурок кордону, люті вороги за межами кордону, миття у найкращому кооперативному туалеті на Хрещатику, вистави і жести, абсурд і посвята. Поруч з Трійцею – Мінерва і Афродита. Пошук міри без переситу.
Через кілька років я зустрів у поезії чітке визначення всього того, що намагався вичавити зі своїх відчувань. То був Андрухович: Україна ж – це країна бароко, мандрувати нею – для ока втіха, і тому западає спокуса в око: зруйнувати все; але є сліди, і це позволяє подавати прогноз у вигляді віри в неминуче, тому, що наша земля є чимось більшим, аніж сорочка для шкіри; це підпільне бароко влаштовує опір… Не дивно, що ці рядки стали наступним віршем, який мені вдається не забути.
Читайте Тарас Прохасько: Подвійні ланцюги плідності
Колись у дитинстві нам з братом трапився чоловік, який годинами впродовж багатьох днів щось розповідав про мухомори. Які вони цінні, поживні і лічничі, як їх збирати, обробляти і споживати. Дітям було складно втямити все те, що він розкладав. Натомість на ціле життя залишилася його фраза-девіз: їжте маремухи!
Тож і я скажу лапідарно після усього плетива. Якби отак хтось з-поза України хотів злапати азимут, за яким іти до її розуміння, то має читати не тільки новини, плитку аналітику і сучасну літературу. Мав би пірнути перед тим у наше бароко. Бо теперішнє – то тільки підталий верхній шар льодовика, обписаний чисельними слідами. А льодовик тримається на невидимих твердих водах. Зрештою, якщо хтось з України хоче переконатися, що стоїть не на пустому місці, також може дзьобнути льодорубом по бароко.
Читайте Тарас Прохасько: Байка з тим…
