Я погодився з тим, що життя є парадоксальним. У тому числі завдяки їм погодився. І зокрема з тим, що воно є дуже коротким і обмеженим, а водночас – безконечно довгим і незмінним.
Лазячи по землі, драбинах і гілках тепер, після довгої еволюції, збираючи яблука у тому самому саду. Таке саме я робив тридцять років тому. Місце не змінилося, хіба що виросли одні дерева, а відійшли інші. Тоді було більше зимових сортів. Їх треба рвати пізніше, сокотити інакше, бо вони мають силу дожити незмінними до весни. Тепер усі осінні. Починають перероджуватися у перестиглі ще на дереві. І їх дуже багато, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на Zbruc.
Як і тридцять років тому, вириваю час, аби зробити з ними лад. Потім везу надважкий рюкзак – десь одну соту з урожаю – підміськими поїздами або автобусами. Колись приїжджав по згромаджені зимові кожен тиждень впродовж зими, переважно встигав за ніч. Тепер прошу друзів вивести результат автом.
І цей час – то мої реколекції. Мої медитації про речі, які треба собі самому нагадувати, щоби не забути, що тривання складається із прозрінь. І найважливішим є здатність згадувати, що вони були. Навіть тоді, коли спалах згас і знову стало темніше, уміти пам’ять про спалахи зробити своїм досвідом перебування у темності.
Так, ціла та драматична щорічна яблучна епопея була приємним напруженням, бо мені подобалося напружуватися. І була залежністю. І була мовою любові до усіх тих, кому забезпечував хоча би яблука у ті тяжкі зими.
Читайте також: Тарас Прохасько: Байка з тим…
Але з часом висвітлилося, що та гарівка не для того, аби мати, не для того навіть, аби заслужити любов, виказуючи її у такій формі.
З часом висвітлилося, що йдеться про стосунки і плідність. Про плідність стосунків. Про плідність як стосунки.
Знаю, що яблука самодостатні. Їхня реалізація вже у тому, що вони сталися, що вони визріли, що вони – крім себе – зробили ще і насіння, що їхнє велике життя у їхній смерті. І це є яблуковою моделлю життя вічного. Знаю також, що тепер мені вже і не дуже потрібно. Прагматично – це не хосен.
До теми: Тарас Прохасько: Коли зустрічаються…
То що тоді – окрім залежності і почуття вини – веде щоосені в той сад? Хіба контакт, який видовжує ланцюги плідності усіх персон контакту.
Я дійсно їх люблю. І хочу, аби їхня максимально доступна самостійна самодостатність плідності отримала продовження. Щоби вони могли породити щось таке, про що самі не знають. Але можуть. Але я мушу запропонувати їм і переконати їх, що буду поруч і розкрию закладені властивості.
До теми: Тарас Прохасько: День називався першого вересня
Правдоподібно, вони також шукають контакту. Хоча би тому, що бачать, як наші стосунки видобувають з мене такі наміри, зусилля, таку творчість стосунків, що без них цього би не могло статися так швидко. Ми видовжуємо ланцюги свого потенціалу завдяки одні одному. А вони ще й підпирають моє пам’ятання про спалахи, які роблять нестрашною темність.
Comments are closed.