Першим порухом було не датися. Показником наближення катастрофи були препишні гладіолуси, які бабця плекала внукові на городчику. Вони росли і ставали щораз більше подібними на завеликий для дитини бунчук чи фашину, з якою от-от доведеться промарширувати у тісному світі мештиків, мундурка і майже солдатського шкіряного ранця, наповненого набоями олівців, рахувальних паличок, ручок, в яких не надто надійно тримається набране чорнило.
Страшив також білий комірець, який треба було пришивати до коміра. І не даремно – через одинадцять років такий самий комірець яко «підшива» наздогнав у війську. Тож коли гладіолуси вже були зрізані і загорнуті у вологу марлю, а тато готовий був забирати мене до міської школи, я попросту дременув у яри і берди, кудись ближче до лісу, до його найближчої лінії застарілих шанців і колючих дротів, пише Тарас Прохасько у своїй колонці у Zbruc.
Уже перша лінійка і урочистий ленінський урок за участі батьків здалися абсурдом. Зрозумів, що недаремно пробував утекти. Не міг зрозуміти, чому з таким ентузіазмом і діточки, і молоді ще батьки, і перша вчителька (яка не викликала жодної довіри, а про неї казали, що тепер буде найголовнішою людиною на ціле життя, хоч що таке ціле життя, було цілком неясно) якось нещиро святкують спільну втрату волі.
Що це за вистава?
Мені сумно, а кажуть – яке щастя дожити до школи. Я не вірю, а кажуть – оце і починається велике життя. А мені здавалося, що щось найкраще закінчилося навіки. Що тепер треба буде нарешті навчитися терпіти, згадуючи дзядзеву приповідку про то, що отаманом будеш.
До теми: Тарас Прохасько: Дзюдо на камінню
А мені здавалося, що я вже не вчорашній і знаю, що таке добре життя.
Аж тут почалася побутова шизофренія. Те, що казали у школі, суперечило тому, що я знав з дому. Те, що казали вдома, не можна було казати у школі. До того ж я вже умів читати. А вдома у таємній шафі були книжечки, про які не можна було згадувати. А у школі давали до читання щось таке, що я вважав непристойним озвучувати вдома.
Після перших тижнів школи на бабцине питання – як тобі школа? – я вже міг філософськи відповісти: трохи добре, а трохи зле. Що добре? – наполягала бабця, яка сама колись була учителькою у всіляких екстремальних місцях. Фізкультура, казав я. А що зле? Усе інше…
Читайте також: Тарас Прохасько: Доживши до річки
Але що ж? Школа на то є школою, аби чогось навчити. Невдовзі я вже знав, що дорослі дурніші, ніж здається дітям. Знав, що найважливіше у школі – привчити до певного порядку, який є химерним, але без нього дорослі і самі не знають, що робити, і не можуть собі дати ради з дітьми. Попросту не знають, нащо живуть діти, якщо цього порядку нема.
Треба було ще кількох років, щоби навчитися відносно безболісно перебувати у системі і водночас витягати з гущі надуманості справжні дрібні велетенські кайфи власного підліткового життя.
Читайте також: Тарас Прохасько: Українське літо
Тому, закінчуючи школу, я їй все простив і був за усе вдячним. Мабуть, так найліпше. Хоч розуміння того, що всі ті роки нас малих готували до своєї війни, витісняти не слід.
