Минулого року серед українських інтелектуалів і авторів популярною була дискусія – чи потрібна література у часі війни, як говорити в часі війни? Водночас майже кожен митець почав говорити саме про війну. З’явилося навіть таке поняття: культурний фронт.
Йшлося передовсім про літературний експорт. Більшість із моря текстів різних жанрів були адресовані світові, який мав би завдяки ним пережити ту емпатію до кровавої землі, яка так потребувала зовнішньої підтримки, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Певний час – можна сказати, що найважливіший, за який стало зрозуміло, що Україна наразі не зникне з мапи першої половини двадцять першого століття – це було надзвичайно дієво. Та й далі залишається необхідним на оперативному рівні.
За цей час Україна у світі стала не так важливою, як модною. Вона відповідала усім вимогам масової культури. Війна – як сенсація, побудована на базових законах стресу – притягнула увагу до цієї терри інкоґніта.
Але ми добре розуміємо кілька закономірностей.
По-перше, увага і порух доброчинності не означають повагу. По-друге, увага у сучасному світі настільки швидкоплинна, що досить наступної сенсації, щоби попередня стала у кращому разі елементом несвідомого. По-третє, обмежені знання про хоч який реґіон світу сприяють тому, що вискочити за межі елементарних стереотипів про цей реґіон можуть тільки одиниці, які нам приємні, але не впливають на швидкоплинність моди.
Читайте також: Тарас Прохасько: Коли зустрічаються…
Нічого доброго не слід сподіватися від світової опінії тим реґіонам, які у теперішні часи асоціюються тільки з воєнною темою. Навіть набагато присутнішим у культурному сенсі Балканам досі важко позбутися ореолу своїх воєн у свідомості і охлократії, і клубу найблагородніших, які реально чи ілюзорно вважають себе генераторами світових сюжетів.
Корисним для нас прикладом може бути Сирія. До речі, теж об’єкт російського пасьянсу. Бачив на власні очі, як німецькі вчителі намагалися пояснити расовим німецьким дітям, що ці маленькі воєнні біженці з Сирії – зовсім не примітивні дикуни, а представники настільки давньої культури, що германські предки є попросту немовлятами порівняно з нею.
Погоджуючись на тимчасову роль виключно жертв воєнного нападу, який сотворив націю із тотальною стійкістю і жертовністю водночас, ми ображаємо самих себе.
Бо ж не ця війна – якою би вона не була важливою – нас породила. Бо ж ця війна можлива власне тому, що щось дуже вагоме було перед нею. У нас було своє життя, яке до цієї війни властиво допровадило. У нас був такий свій вибір, щоби у когось виникла потреба до війни вдатися. І це означає, що ще перед тим, як стати жертвою агресії і фортецею спротиву, ми жили повноцінним життям. Були ним незадоволені і були горді, що це життя – наше.
До теми: Тарас Прохасько: День називався першого вересня
Власне про це маємо розповідати. Розповідати так, щоби у тямущих світованів не виникало сумніву, що ти і я – однієї крові. Що ми усі здатні лиш на те, аби оповідати одне одному історії, які здаватимуться таким близьким, знаним і призабутим власним невибраним.
А вже потім, коли українська дитяча література стане звичною рідною річчю для світових дітей, які заради неї на хвильку забудуть про світ супергероїв, ми зможемо розповісти про те, як мило усіх надурили. І себе теж. Адже надурити – це найсуттєвіша ознака справді доброї літератури. І культури загалом.
