Газета Люди Фото

Село і вірус. Як Котиківка воює сама та допомагає цілому району (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Коли почався карантин, у котиківській сільраді організували справжню лабораторію з виготовлення антисептиків, а також швейну майстерню, аби шити маски. Цим усім забезпечували саму Котиківку, район і райцентр – Городенку.

З початку пандемії з понад 2200 тутешніх селян на COVID-19 перехворіли 20 людей – усі живі, пише Репортер. Котиківка

Село хоче жити окремо

У Котиківці дуже багато мешканців з прізвищем Котик і Котелко. Певно, тому є і дві відповідні версії, як звали засновника села. А ще, за розповідями старожилів, колись село називалося Котелківка, але прижилася інша назва.

Цікаво, що до 1979 року Котиківка була селом, а потім стала околицею міста – її приєднали до Городенки. Центральна міська вулиця Шевченка так і веде прямо в село. І жодного вказівника, лише старий міст, який відділяє Котиківку від Городенки.

Надія Когутяк: Пандемія очима психолога

Але у 1999 році котиківці від’єдналися від райцентру та стали окремою адміністративною одиницею. За словами 34-річного місцевого війта Івана Вережака, одного з наймолодших сільських голів Прикарпаття, їм і в місті було добре, але окремо – краще. Село має свій бюджет і до голови чи депутата сільради людям звернутися значно простіше.

З 2016 року Котиківка отримала і свій День села. Його святкують влітку – у другу неділю після П’ятдесятниці, в День усіх святих землі української.

Під наглядом Шевченка

З Іваном Вережаком говоримо під сільрадою. Він у робочому комбінезоні, бо приїхав з дитсадка – там роблять капремонт. Працівників бракує, то голова й сам береться до роботи.

До Вережака підходить жінка з паперами. Потрібен його підпис і печатка. Війт усе має при собі.

Весь час карантину сільрада працює у звичному режимі. Правда, до приміщення відвідувачів не пускають, а розклеїли оголошення з усіма телефонами – голови, секретаря, бухгалтера, землевпорядника. Люди телефонували – до них виходили або запрошували їх нагору. Звісно – у масці, рукавичках і т. д. Котиківка

Антисептик у сільраді виготовляли самі – сотнями літрів. Вережак веде на другий поверх показувати. Каже, раніше у цьому приміщенні була ветлабораторія, тож воно само ніби просилося до якоїсь «хімії».

Віталій Родимюк: «Пора виходити з колективного психозу»

«На початках я реально не міг придбати антисептик, – говорить війт. – А виявилося, що робиться він дуже просто – спирт, гліцерин, перекис водню, вода та ароматизатор. Втім, з того всього купити можна було лише перекис водню – в одній-двох аптеках Городенки».

Потрібне шукали через знайомих і соцмережі. Іван Вережак зв’язувався з іншими сільськими головами, то одні підтримували, а інші відповідали, що не збираються «займатися дурницями», бо все мусить закупити держава.

Але в Котиківці не чекали. Працівники сільради взялися за виготовлення антисептиків і навіть розгорнули швейну майстерню. Маски шили в кабінеті бухгалтерки, а лабораторію розгорнули у просторій залі для урочистих заходів – до карантину тут розписували молодят.

«Отут ми все змішували й розливали, під наглядом Шевченка», – посміхається війт.

У куті, під портретом Кобзаря, на підлозі поскладані ящики з різним вмістом. Тут і порожні скляні банки, і пластикові, деякі ще з рідиною. Під іншою стіною поскладаний одяг, взуття. В селі започаткували ініціативу: люди приносять те, що їм уже не треба, але може згодитися іншим…

За словами війта, крім інгредієнтів, було проблемно знайти порожні ємкості. Знову допомагали селяни, знайомі, друзі. Привозили, залишали в магазині дозатори від мила, шампуню, засобів миття посуду, вікон. Підходило все. Далі на них ліпили наклейки «Антисептик» та везли по селу, в район, в Городенку.

У місті розкладали й розвішували у ключових точках – на дорожні знаки, опори, світлофори, біля лікарень, банків, ринку, супермаркетів. Обклеювали скотчем, аби люди бачили, щоб їм було зручно. Де воно та як ним користуватись, розповідали у соц­мережах. Слідкували, де рідина закінчувалася, доливали. Іван Вережак каже, їх ще й критикували, мовляв, що це неефективно.

«Але я багато разів сам бачив, як люди зупинялися, натискали дозатор, мили руки та йшли далі, – говорить сільський голова. – Може, когось воно й врятувало. Але в будь-якому разі воно запрацювало та прижилося. Також помітив, що люди навчилися один одному віддавати простір. І це теж позитивно».

Ті антисептики і зараз стоять у чотирьох сільських магазинах, а також на п’ятьох зупинках, де шкільний автобус забирає дітей.

До речі, своєї школи в селі нема, їздять у Городенку. Не було й церкви, але дев’ять років тому звели величезний храм. Вережак каже, що їхній священник також провадив інформаційну кампанію щодо коронавірусу й дотримується карантину.

Три мости

У кабінеті голови на столі лежить стопка масок. Їх нашили з кілька сотень – усі пороздавали. За ними приходили в сільраду, писали голові в соцмережі. Роздавали на різні установи – пошта, магазини. Частину масок віддали на швидку допомогу.

«Я ще в рюкзаку мав з десяток і завжди, коли в місті бачив когось без маски, то давав, – говорить війт. – Говорили, що ця маска не захищає, всяке різне. Може, маска не захищає від вірусу, але, до прикладу, захищає вас від мене, якщо я є потенційним носієм. І це був основний посил – ти мене захищаєш, а я тебе».

За весь час пандемії у селі захворіло не більше 20 людей.

Також у Котиківці робили екологічні пікніки. Їх теж започаткував війт. У селі є міст з дещо дивною назвою «Три мости» – бо через три віадуки. Він побудований через річку Ямгорів і з’єднує Котиківку та Городенку. Це другий найстаріший в Україні. Перший – у Кам’янці-Подільському.

Отож, голова з дружиною та дітьми їздив туди на так званий еко-пікнік. Брав бензопилу, секатор, і поки рідні відпочивали, – чистив територію. Спершу робив це сам, а потім почали долучатися інші. Котиківка

Тут планують зробити відпочинковий парк. Але не вже, бо ще є проблеми болючіші – податки, зарплати. Як каже Іван Вережак, «зараз маємо гроші й приступили до роботи».

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Матеріал опублікований в рамках проєкту «СВОЇ», який виконується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Контент є виключною відповідальністю газети «Репортер» і не обов’язково відображає погляди USAID чи уряду США.

Comments are closed.