27-річний Юрій Костюк з Тисменичан уже четвертий рік на війні. Нині він головний сержант роти у 50 полку Нацгвардії імені Семена Височана. Воював у Мар’їнці, Серебрянському лісі, Покровську. Двічі був поранений і врятував чотирьох побратимів, пише Репортер.
Соромно не вчитись
Строкову службу Юрій Костюк теж проходив у Нацгвардії, у 2020 році. Згодом хотів перевестися в «Азов», підписати контракт. Каже, мама тоді плакала, просила не робити цього.
Сказав: «Добре, мамо, але коли почнеться війна, аби ви знали, я зразу піду воювати», – згадує Юрій. – Мама сказала, що добре. І дійсно, коли почалося вторгнення, прийшов на кухню, кажу мамі: «Почалась війна…». Мама відповіла: «Добре». Взяв документи, зібрався й поїхав.
Юрій став бійцем 50 полку НГУ. Перший його бойовий виїзд був у 2022 році. Каже, там вперше відчув, що таке війна. Перший бій пам’ятає до деталей. Це було 1 травня.
Ми були перед ярком, а за ним уже противник, – розказує Костюк. – Дивлюсь у вікно, заходить сонце і чую: стук-стук-стук. Розумію, що по мені стріляють. Там всюди час від часу були стрілянини. І сам звук мене не сильно здивував. Більше здивувало оце відчуття, що стріляють саме по тобі.
Штурм вони з побратимами тоді відбили. І тоді, каже Юрій, з ним сталася смішна ситуація, про яку він завжди розказує тим, в кого проводить бойову підготовку.
Є рівень стіни, а є рівень прицілу і він вищий, ніж ствол, – розказує Юрій. – Я визирав з вікна, стріляв і влучав у стіну, яка мене захищала. По мені постійно летіла цегла. Ще думаю: «Оце вони добре стріляють, прицільно». Потім зрозумів, що це ж я! Далі стріляв нормально. То був перший раз у моєму житті. Не соромно щось не вміти. Соромно не вчитись і не хотіти вчитись.
У Юрія дуже незвичний позивний – «Чоловіче». Коли був гранатометником, то взяв позивний «Дейдара». Це персонаж з аніме, який усе підривав. Але довелося змінити, бо командир не міг його вимовити.
Потім зв’язківці дали мені позивний – «Джетта», бо я мав старенький «фольксваген», – посміхається Юрій. – І тут ми приїхали, а всі вогневі засоби – «Джетти»: «Джетта-10», «Джетта-20», «Джетта-30». Знову треба міняти. І зв’язківці такі: «Який ти хочеш позивний, чоловіче?». Та нехай так і буде – «Чоловіче».
Я тебе пам’ятатиму до кінця життя
Потім, було Серебрянське лісництво. Там Юрій став командиром відділення, мав у підпорядкуванні сім людей. Згадує, що побратими були старші за нього, але він вже тоді мав більший бойовий досвід. Тоді у Кремінній Юрій втратив близького побратима.
Ми його рятували, винесли до дороги, але, на жаль…, – зітхає Юрій. – Я часто їжджу на його могилу. Він був мені, як брат. Відтоді все помінялося. Став ставитися до втрат цинічніше, бо зрозумів, що кожен із нас може загинути в будь-яку хвилину. От, просто кожен, хто є. З ким ти п’єш одну каву, з ким ти обговорюєш новини, з ким ти смієшся, кому допомагаєш штовхати машину. Бо це війна.
У Серебрянському лісі Юрій отримав і перше поранення. Осколок пробив руку і зламав кістку. Після лікування знову вернувся воювати у Кремінну. А звідти його з побратимами перекинули на Покровськ.
Там працювали з мехбригадою. Їхня група потрапила в засідку, на допомогу поїхали нацгвардійці, але зазнали втрат. Знов треба комусь їхати. За словами Костюка, він тоді вже був головним сержантом роти, тож мусив показати приклад.
Поїхав один, зустрів двох військових. Ті дуже здивувалися з такого підкріплення.
Ми пішли разом. Я побачив хлопця, який лежав і дивився на нас. Він стікав кров’ю, – пригадує Юрій Костюк. – Наш хлопець, поранений. Питаю, чому вони його не перев’язали. Кажуть, що не вміють.
Юрій пішов до пораненого, відкрив його аптечку, а там лише один бандаж. Був ще турнікет, його поранений собі наклав і вже попустив.
Думав, що його вже не врятують і хотів стекти кров’ю, – розповідає Костюк. – То я йому не дуже цензурно сказав, аби не робив дурниць. Турнікет закрутив назад. Пішов до мертвих росіян, познімав їхні аптечки, повернувся й почав тампонувати йому ногу.
В цей момент Юрія засік дрон і зробив скид. На щастя, снаряд заплутався у гілках і здетонував вгорі. Костюк стояв над пораненим, більшість осколків влетіли у бронежилет, але декілька влучили йому в ногу й руку. Замотав і себе, і того хлопця.
Приїхав бронетранспортер М113, пораненого завантажили, а вони троє лишилися. Далі був ще один скид. Один з бійців отримав важке поранення, інший контузію. А далі їх вивезли.
Потім я вже був у Дніпрі, в госпіталі. Знаєте, є таке відчуття, що хтось на вас дивиться? – каже Юрій Костюк. – Розвертаюсь, а зліва чувак лежить. Той важкий, якого я латав. Підходжу до нього: «Що ти, старий, як ти?». Він дивиться, мовчить. Питаю: «Ти, напевно, мене не пам’ятаєш?». А він такий мовчить, мовчить і каже: «Я тебе пам’ятатиму до кінця життя.
Не всім так щастить
Юрій пишається тим, що врятував чотирьох людей. Одного побратима виніс, а потім зустрів його у Франківську, на Сахарова. Той ішов з дружиною. Вона тоді ще обійняла Юрія і дуже дякувала за чоловіка.
Ще в одного побратима влучив осколок. Хлопцю наклали турнікет, бо думали, що поранення в руку. А він продовжував стікати кров’ю. Юрій прибіг, зняв броню, виявив, що осколок розтрощив ключицю. Зупинив кров, закріпив руку. Потім побратима евакуювали.
Також читайте: Водій «Ніка». Петро Опацький вивіз сотні побратимів з Серебрянського лісу
З рік його не бачив, – каже Костюк. – Він сам десь з гір. Якось через моє село їхав рейсовий автобус, я його зупинив, аби доїхати в місто. Заходжу, бачу цього чувака. Він тисне мені руку, дякує. Такі моменти вартують. Я цим пишаюсь. Я впевнений, що чотирьох людей врятував. Це мені приносить багато поваги до себе й відчуття гордості, що ти можеш потиснути людині руку й спитати: «Як ти?». Бо не всім так щастить. На жаль, не всім щастить бути доставленим додому з поля бою.
А знаєте, що мамі обідно?
За словами Юрія, ці всі злагоджені дії – завдяки тренуванням і навчанням. Каже, все треба звести до автоматизму, аби чітко діяти у критичній ситуації. Він завжди, навіть після бойових, проводить тренування з побратимами. Разом усе аналізують, підтягують те, що треба.
За його словами, у підрозділі дуже важливий дух братерства. Як в їхній роті оперативного призначення.
У мене всі татуювання чорно-білі, а от ротне я набив у кольорі, – говорить Юрій Костюк. – Це важливий етап мого життя.
Розказує, що інколи зустрічає однокласників і чує від них, мовляв, ще молодий воювати.
А я у 23 вже воював, а тепер і по 18-19 років бігають, – говорить він. – Знаєте, яка проблема жити в історичний момент? Це то, що ти цю історію твориш! А якщо ти це не усвідомлюєш… Ну, проживеш 10 років, ховаючись у квартирі, боячись вийти в магазин, жиючи за мамині гроші, бо не можеш знайти собі роботи. Чи вартує так жити взагалі?
У 50 полку є багато посад і вакансій – на складі, водіїв, пілотів.
Читайте також: «Де стоїть нога піхоти – там наша територія», – нацгвардієць Михайло Черкас (ВІДЕО)
А найкращі пілоти виходять з піхотинців, – говорить Юрій. – Бо вони не вимахуються. У них ніколи не може бути щось погано, бо вони знають, що буває значно гірше. З піхоти найкращі виходять усі – водії, АГС-ники. Будь-хто, хто стає хоч трохи далі від самого нуля. І командири кращі, бо як ти можеш розуміти, що відчуває твій солдат, якщо сам не був на його місці?! Я був, я знаю.
Його мама пишається сином, хоч дуже переживає.
Звісно, каже, що я дурний. Мовляв, може буде тобі, Юрку? – сміється Костюк. – А знаєте, що мамі обідно? Коли їй приходять жалітися, мовляв, от мого вчора чуть військкомат не хапнув. А моя мама каже: «Мій сам пішов. Четвертий рік уже воює.
Авторка: Світлана Лелик
Фото: Андрій Левків
Comments are closed.