Кілька тижнів перед мені чомусь відкрилося таке одкровення: справжнє життя – це день. Все, що у ньому було у всіх вимірах, все, що між пробудженням і засинанням проявило себе, все, що стерлося з короткої пам’яті і свідомості наступного ранку, усі крихти, які з того дня надовго перейшли у пам’ять довгу. Дотепер з дня того одкровення я не можу забути двох дірок від куль на залізному вертикальному узголів’ї ліжка, розмальованого сецесійними пагонами рослин, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
А тепер я вже у Косові.
Стара хатка над Рибницею. За хатою догори – стежка до плаю аж до Пістеня. Цього дня було всього надто багато.
Довге купання у плесі між Городом і Бабином. Зустріч у місті з інвалідом із синіми ногами, які він пообморожував і спарив через довге не знімання гумаків на якійсь полонинці. Зустріч біля автостанції з великим львівським художником. Потому злива, блискавки, які черкали водоспад Гук. Гук збитих вітром паперівок. Невдовзі почалася гарячка.
Я вже знав з попереднього досвіду, що такі гарячки страшенно приємні і дуже потрібні. Приємні тілесно. Напруження і прискорене сіпання кожного м’язевого волокна набагато кайфовіше, ніж те відчуття ритмічного напруження і розслаблення цілих м’язів, яким ще й можеш подавати команду тою частиною мозку, де живе воля. А потрібна гарячка для того, щоби перегоріли запобіжники у тому керованому волею ланцюгу і включилася аварійна система, яка сприяє підглядуванню за тим, що відбувається у майже темряві після аварії.
Читайте Тарас Прохасько: Усі ми хочем України!
Запобіжники перегоріли. Шафи виростали безконечно догори, а стеля опускалася безконечно вниз. Дивна радість народжувалася, як з-під пресу, від того, що взаємно протилежні переміщення не здавалися чимось суперечним і навіть загрозливим.
На той час моє спілкування з Богом вже дуже впевнено звелося до простої вдячності. Думав собі, що – не знати чому – почуваюся незручно, аби щось просити, привертати до своїх прикростей Його увагу. Хоч мене вчили, що Бог любить, коли його просиш, я уявляв собі, що він і так знає, як може і має бути. Думав собі, що у тих випрошуваннях ховається навіть якась зневага до Нього. Якесь принизливе ставлення до Його обізнаності і Його розрахунків. Якесь заниження рівня, коли вважаєш, що з Ним можна у якийсь такий спосіб домовитися, вплинути на те, що закладене у реєстри і програми від початку початків.
Потому почав світити повний місяць. Брандспойт його сяйва лупив через вікно, розчиняючи шкло шиби, ледве втискався у щілину, яку залишили повсталі шафи і стеля.
Мого вчорашнього дня більше не було.
А аварійна система висвітила якийсь набір знаків, які означали тоді тільки одне. На нашу вдячність за можливість жити отримуємо рівновелику Його вдячність. Вдячність за те, що погоджуємося жити. Що вперто тримаємося свого дару дня і днів. Що нам таки подобається, як Він усе влаштував. І що ми так довго відповідаємо такою-сякою вдячністю на усі конструктивні і концептуальні болісні побічні ефекти загалом перфектного проєкту.
Читайте Тарас Прохасько: Чи як?
Ніколи нікому про ту гарячку не розповідав. Завжди знав, що то може бути щось від диявола. Але – тим більше. Досі вірю, що Творець вдячний нам ще й те, що ми доволі спокійно приймаємо усі Його поразки у цій війні. Що вдячно стали полем того бою, який теж є наслідком Його стратегічного плану.
