Ми з Тарасом їхали знаменитою електричкою Мукачеве-Львів. Після страшного осіннього бурану, який конкретно змінив ситуацію у карпатських лісах, над описом якої ми ретельно працювали останні тижні, уже не знати було, чого хотіти. Ліси, описані нами, уповали до минулого. Дорога вперед, навпаки, просила хоч якогось підтвердження, що майбутнє є, що воно бажане, що воно потрібне.
І найголовніше: як його хто собі уявляє. Бо пощо майбутнє, коли не знаєш, що від нього хочеш або чекаєш, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Мені було добре. Щойно я дізнався про місця, де жили понад сторічні ялиці, понад ще більше буки. І був упевненим в тому, що моє уявлення про майбутнє уже забезпечене цими деревами. Вони зроблять моє життя тим, що проживуть ще кількадесят років. А я про них знаю, про кожне знаю. І докладу усіх сил, аби вони там були довше, ніж на цьому світі я.
В електричці я зірвався. Власне тому, що майбутнє було абсолютно визначеним через ці дерева. Адже майбутнє – це хотіння. Впевненість у ньому – це перекладання своїх мотивацій на життя інших.
Читайте: Тарас Прохасько: Чи як?
Мене, як потому казав Тарас, понесло. У вагоні поруч з нами їхали учні якоїсь стрийської школи. Поверталися з екскурсії з тих місць, де я теж колись запізнавав найвище щастя від одного лиш відчуття, що все попереду, а попереду – означає вічне повторення.
Я почав ворожити. Тобто пророкувати дівчаткам і хлопцям, що з ними буде надалі. У той момент я виразно бачив, як собі уявляють своє наразі безконечне життя ці файні діти, які вже мріяли про те, що будуть дорослими. Учителька, яка не могла захистити своїх підопічних від поїздових шарлатанів, безперервно дивувалася – як точно ви бачите характер і потенціал підлітків. Діти частували мене і Тараса рештками свого пікніка, і я думав, що так щиро можна заробляти якийсь прожиток для своєї малої дитини, яка в цей час не знала, що чекає на моє повернення додому. Восени 1992-го така мотивація виглядала цілком футуристичною.
Читайте також: Тарас Прохасько: Історія для різних поколінь
Але що мене вразило у цих інтимних розпитуваннях і пророцтвах. Усі дитячі мрії і уявлення не виходили за рамки приватного щастя. Так, ніби тоді найактуальнішою нашою проблемою не було питання незалежності.
Той поїздовий урок дотепер служить мені певним орієнтиром. Слава Богу, що ми усі хочемо перемоги заради незалежності. Слава Богу, що маємо визначену перешкоду – ворога, якого треба здолати. Принаймні так, щоби отримати паузу заради досягнення особистого щастя. А якою є узагальненіша мета – невідомо.
Читайте: Тарас Прохасько: Що вони ще дідчій бабці…
Хтось хоче, аби не було так, як було. Хтось хоче, аби було хоч би трохи так, як було давно. Усі хочуть, щоби було зручно. Уявлення про зручність різні. Хтось хоче зробити свою країну чимось дуже важливою. Хтось хоче попросту розправитися з країною, в якій сконцентроване усе уявлення про утиски.
І всі хочуть особистого щастя. Навіть ті, котрі не знають, що ж сказати наперед своїм дітям. І що ж таке особисте щастя. Хоч це щастя дуже поруч – не датися, не пропасти, не зникнути, не скінчитися, не згинути, відповіді на ширше питання – чого хочемо ми всі разом – годі віднайти.
