Ми різні. Та наші відмінності не можуть бути нездоланними кордонами. Робимо ще кілька кроків назустріч ЛГБТ-спільноті через хащі міфів-упереджень і говоримо начистоту – в соціально-пізнавальному проєкті «Непроста розмова».
Під цим гаслом на радіо Західний полюс упродовж серпня вийшли п’ять епізодів. До того фахівці ГО Національна асоціація медіа провели з радійниками кілька навчальних тренінгів. Адже до реалізації цього проєкту треба було ще підготуватись – тема направду складна, пише Репортер.
У радіостудії побувало 10 гостей, серед яких немає випадкових людей, усім їм є що нам сказати, більшість із них добре відомі в нашому краї, деяких знають у всій країні. У кожного з них – свій досвід і своє бачення прав спільноти ЛГБТІ+. І кожен із них поділився ним із слухачами. Правда, деякі гості просили, щоб без імен і прізвищ.
Репортер обрав із тих розмов, на нашу думку, найважливіше. Далі – пряма мова.
Віталій Жилак, директор школи неформальної освіти «Орієнтир»:
Те, що гомосексуальність – не хвороба (про це наполегливо твердила радянська пропаганда, тоді ж активно застосовували навіть відповідну статтю кримінального кодексу задля таврування суспільства, зокрема представників дисидентського руху) науково доведено ще у 1980-х. Вчені проводили «засліплене» тестування – не знаючи, хто перед ними, психологи та психіатри не змогли виявити відмінностей або порушень у психіці в людей, серед яких були й представники ЛГБТ-спільноти.
Дослід із близнятами, котрих виховували в деяких випадках окремо, довів, що середовище не впливає на гомосексуальність – вона має біологічну природу. Просто ще невідоме співвідношення генів і гормонів, яке зумовлює гомосексуальність. У кожної наступної дитини в багатодітних родинах – і це теж науковий факт – збільшується ймовірність гомосексуальної орієнтації.
Читайте також:
Водночас дослідження, розпочаті у 2006 році в середовищі одностатевих пар, які всиновили дітей, доводять, що сексуальна орієнтація останніх ідентична з тими, кого виховали гетеросексуальні пари. Людям, які засліплені стереотипами про набутість гомосексуальності внаслідок певних явищ або подій у житті, потрібно це пояснювати. Бо в нас через тоталітарне відлуння досі зберігся стереотип: той, хто від нас відрізняється, становить нам загрозу. Наука й сексуальна освіта, зокрема, можуть об’єктивно порятувати від цього.
Денис, політолог:
ВООЗ виключила гомосексуальність із переліку хвороб лише у 1992 році. Проте й досі є багато рудиментарних так званих «медичних» практик, якими раніше намагалися й подекуди не полишають спроб вилікувати гомосексуальність. Але ж не можна говорити про ліки, коли немає хвороби!
Доводиться пояснювати, що гомосексуальність – не недолік у вихованні, а лише певна нечисленна частина норми, як, приміром, руді чи шульги. Цих людей справді менше, тому їм важче заявити про себе й бути почутими. Вони не потребують жодних додаткових прав, окрім тих, якими наділена більшість. І тим паче нічого не пропагують. У питаннях сексуальної орієнтації пропаганда взагалі не працює. Вона може мати місце лише в контексті сексуальної поведінки – варто розрізняти ці поняття. Схильність до експериментів у сексуальному житті – це не біологічна прихильність до одностатевих партнерів. Ніхто не може змусити змінити орієнтацію.
У Франківську ЛГБТІ-спільноти як такої не існує, на «камінг-аут», як перехід певного Рубікону, зважуються одиниці. І через це також більшість людей впевнена в тому, що в їхньому оточенні немає геїв і лесбійок. Та насправді вони – частина нашого суспільства.
Юлія Сінькевич, членкиня правління ГО «СТАН»:
Розуміти – не завжди означає приймати. Тому прийняття різності в мене сформувалося не завдяки, а, мабуть, всупереч тому, що мене в якійсь мірі не приймали в консервативному середовищі. ГО «Стан» неопосередковано працює з цією темою, говорячи про прийняття різності. Та наша сфера діяльності ширша: йдеться і про мультикультурність, і плюралізм думок, і різну сексуальну ідентичність.
В Івано-Франківську є організація, дотичніша до підтримки представників ЛГБТ-спільноти, проте не буду їх називати – ймовірно, вони не хочуть бути публічними. Це насправді дуже відповідально та неймовірно витратно в змісті особистої енергії – йти у правозахист потрібно «підкованим» у правовій сфері та з розумінням людей, яких підтримуєш.
Вони залякані, їм страшно! У нас немає безпечного простору в місті, на базі якого вони могли б єднатися. Мені також доводилося стикатися з погрозами. Та навіть попри небезпеку, маючи загострене відчуття справедливості, не можу стояти осторонь. Адже багато кому через той самий страх доводиться придушувати в собі свою ж природу і жити не своїм, а чужим життям.
Людмила Лінник, волонтерка ГО «ДонорUA»:
Для мене дуже цінно будувати здорове, толерантне суспільство, в якому буде безпечно всім. Якщо людина народжується, вона вже цінна, якою б не була. Постійний дискурс на цю тему, комплексне інформування з боку публічних людей, лідерів думок і ЗМІ допоможе зробити ще більше людей «видимими».
На це насправді заслуговують усі, крім хіба тих, які не бажають цього, і це їх особистий вибір. Задля цього й проводять «прайди» – щоб заявити, що вони існують. Іноді вони роблять це з надривом – то лише їхній емоційний самозахист, який багатьох відштовхує. Таке теж треба розуміти, адже більшість із них живе під постійним шаленим тиском.
Здорова комунікація – єдиний вихід. От священики, які є дуже сильними лідерами й моральними авторитетами в нашому регіоні, – мені здається, саме вони могли б особливо потужно вплинути на ситуацію, якби пояснювали її через любов і прийняття.
Деренько: Як майстер з Прикарпаття раптом став блогером, але майструвати не припинив
Отець Руслан П’яста, священник УГКЦ, викладач Івано-Франківської академії Івана Золотоустого:
Всеукраїнська рада церков у Києві вже проводила міжконфесійні зустрічі з представниками ЛГБТ-спільнот, аби почути одне одного. Католицька церква загалом не уникає цієї теми – вона відкрита. Ніде на церквах немає напису, що комусь вхід туди заборонено. Це дім Господа, а Він приймає і любить усіх, особливо тих, кого люди часто «відкидають».
Церкві довірена паства, яку вона виховує. Ми не маємо права нікого засуджувати – хіба певні вчинки. Передусім виступаємо проти будь-якого насильства та дискримінації: неповага й знецінення людей є неприпустимими. Адже йдеться про особисту гідність, яку не можемо принижувати.
Проте ключовим моментом для церкви є створення першої подружньої пари – Адама та Єви. Саме тих засад подружньої любові, вірності й жертовності чоловіка та жінки як одного взаємодоповнюючого цілого й дотримуємось. А намагання щось перетлумачити на новий лад ідуть врозріз із Конгрегацією прав із дотримання віри. Ми не можемо відмовитись від Божого промислу та узаконити одностатеві шлюби – тоді доведеться припинити називати себе християнами. Як і не маємо права толерувати позашлюбний секс – як у гомо-, так і в гетеросексуальних парах.
Тож і я не можу казати нічого іншого, окрім офіційної науки церкви, її Учительського уряду – тут усе залишається незмінним. Навіть попри підтримку Папою Римським Франциском права гомосексуальних пар як дітей Божих на сім’ю – церква визнає ці слова «його особистою думкою». Так, не всім вірянам подобається те, чого навчає церква, але слова Христа ми вже не перепишемо.
“Ми, сильні”. Репортаж з інклюзивного кафе у Франківську (ФОТО)
Анонімна вчителька, перекладачка-волонтерка:
Мені вдалося створити довкола себе певну «бульбашку», середовище, в якому мене приймають і не осуджують. Іноді, щоправда, стикаюся з осудом особливо консервативних людей суто через свій зовнішній вигляд. Якби «пропаганда ЛГБТ», про яку багато говорять, навіть існувала, то вона б точно не спрацювала. Як не спрацьовує пропаганда гетеросексуальних стосунків – адже це саме те, чим усі ми оточені від народження.
Тому нічого поганого в книжці про принцесу плюс принцесу, до прикладу, немає. Вона лише для того, щоб пояснити дитині – такі принцеси теж бувають. І це не є чимось сороміцьким чи таким, за що тебе можуть ображати. Завжди дуже дивує, що в контексті дискурсу про ЛГБТ одразу згадують про секс і намагаються навісити певні рольові моделі на гомосексуальні пари. Це гетеросексуальні стереотипи, що пустили міцне коріння в нашому суспільстві – людині важко зрозуміти, що щось може відбуватися не так, як у неї самої. Стереотип – це взагалі дуже зручно. Так лінивий мозок економить енергію. Та вийшовши з зони комфорту, можна зрозуміти більше і подивитися ширше на світ довкола. А він дуже різний.
Марія Русінкевич, художниця:
Наш спільний із фотографинею Кріс Войтків мистецький проєкт «Позор» – це одноденна маніфестація невеличкої ЛГБТ-спільноти, сформованої у Франківську. Розуміючі люди вирішили висловитись на цю тему відверто. Мені б хотілося й надалі розвивати цю тему саме в таких маленьких містечках і говорити про це.
Хоча спочатку страшно було всім. Але думка, що це може щось змінити на краще, перекрила всі страхи. Ми не могли передбачити реакції на це «one day show» із перформативною частиною та нашими роботами – світлинами й моїми графічними реакціями на ці фото. Це були декілька колажів в одній із урбанпромзон, проте ми отримали хороші відгуки, котрих зовсім не очікували!
Нехай цей проєкт і не мав численних глядачів, але виконав свою функцію повністю. Можливо, в майбутньому повеземо його ще кудись. Але поки що мені подобається думати, що проєкт відбувся лише один раз і саме тут, де групування людей довкола вже настільки звичне, що я навіть якось і не стикаюся з негативними враженнями. Хоча й розумію, що в усього цього є інша сторона.
Про пані Світлану, яка працює у Франківську “голосом вокзалу” (ФОТО, ВІДЕО)
Олексій Мельничук, менеджер культурних проєктів:
Тема розмови мені близька, адже в мистецтві, в культурі завжди відчувався вагоміший вплив ЛГБТ-спільноти, ніж в інших сферах соціуму. Ймовірно, це через прийнятніше вільне виявлення своїх думок і різноманітність способів самовираження. Відчуваю важливість підтримки цієї спільноти в їхніх прагненнях. Для мене це завжди було про свободу, солідарність і про майбутнє – перш за все.
Мені особисто близька ідеологія постгендеру, де питання про сексуальну орієнтацію не постає. Те, чим ми займаємося, що думаємо, не може загрожувати іншим людям і суспільству загалом. І навіть навпаки – допоможе йому в швидшій інтеграції в цивілізоване й прогресивне. Було б дуже круто, якби трішечки зменшили оберти в різкості висловлювань окремі люди, бо ж обережність із почуттями інших не завадить.
От навіть очільник Івано-Франківська, попри свої попередні гучні заяви, в одному з нещодавніх інтерв’ю досить неоднозначно відгукнувся про прайди. Було приємно почути про таку делікатність мера мого міста. Думаю, це вага уваги суспільства, що є на ньому».
…Так, їх поки що лише вісім. Ще двоє – Денис Овчар, мультимедійний художник і дизайнер, а також письменник і перекладач Остап Українець, які дискутували в одному з епізодів, викликали своєю «Непростою розмовою» таку хвилю обговорень, що інтерв’ю з ними заслуговує окремої шпальти. Отже, далі буде.
Авторка: Оксана Квітнева
Проєкт реалізований у рамках «Лабораторії форматів» від ГО «Національна асоціація медіа» (НАМ).
Comments are closed.