Надія Богович до війни була підприємицею в Івано-Франківську, а з 2015 року і дотепер захищає Україну на фронті. Від військової розвідки до управління дронами – Надія пройшла шлях від стереотипів про жінку на війні до начальниці пункту управління безпілотниками, отримала немало бойових нагород.
Військова каже: стала на цей шлях, тому що любила Україну понад усе, пише Репортер.
«Коли скидала балаклаву, дивувалися, що я – жінка»
Надія Богович родом із села Гарасимів Обертинської громади. У цивільному житті була приватною підприємицею, працювала у таксі. Коли почалася війна на Донбасі, стала волонтеркою, возила допомогу в добровольчий батальйон. А у 2015 році пішла воювати сама.
Напевно, всередині щось зламалося: «Якщо хтось може воювати, то чому я не можу?», – каже Надія Богович. – З рідних ніхто не відмовляв, дочці все пояснили. Мій чоловік – теж військовий, воює з 2014 року в тій же бригаді, що й я, але в іншому «організмі».
На фронті Надія займалася глибинною розвідкою у складі тактичної групи «Сапсан». У 2018 році підписала контракт із 24 окремою механізованою бригадою імені Короля Данила.
Читайте: Реабілітація через природу. У Франківській ОКЛ військові малюють сакури, щоб відновитися емоційно
Виконувала вилазки у складі ДРГ (диверсійно-розвідувальна група – авт.), зачистки, розвідка, – каже Надія Богович. – Навчитися було нескладно. Складно було, щоб тебе кудись взяли, бо ти – жінка. Але, якщо нормальний командир, навчитися неважко. Бо ти довіряєш йому своє життя, прислуховуєшся. Звісно, спочатку це були постійні навчання. Тоді дрони ще не використовували. Треба було полізти, дізнатися, почути – які позиції зайняла розвідка, туди й зайшла піхота.
За її словами, специфіка роботи була непростою. Хоч складнішими виявилися не бойові завдання, а сприйняття жінки на війні. Надія була єдиною жінкою у своєму підрозділі.
Не завжди жінку сприймали. Коли виходили з позицій і я знімала балаклаву, бувало, дивувалися. Але з часом усі звикли, – розповідає бійчиня. – Після повномасштабного вторгнення ситуація змінилася, зараз у нас багато дівчат. Порівнювати чоловіків і жінок на війні я не хочу, тому що вони воюють приблизно однаково. З якимись завданнями краще справляються дівчата, з якимись хлопці. А з дронами, де я зараз працюю, різниці немає взагалі.
Найважче – подолати втрату
Повномасштабне вторгнення застало Надію з побратимами у Попасній. На той момент вони були там уже вісім місяців.
Вже з 18 лютого нас почали нормально «крити»: залітала авіація, скидала бомби, – розповідає Надія. – Ми всі знали, що буде повномасштабне вторгнення. Ми це відчували, бачили накопичення військ.
Після Попасної Надія Богович воювала на Херсонському напрямку, у Давидовому Броді, Бахмуті, Торецьку. Нині вже другий рік воює в Часовому Ярі.
Також у 2023 році вона перейшла у саперний підрозділ, командувала взводом саперної розвідки. А тепер – начальниця пункту управління безпілотних систем.
Зараз розвідка – це дрони. Очі, розвідка, аналіз, ураження – усе пов’язано, – каже Надія.
Зізнається: любить спілкування, бути в компанії. Тиша й самотність трохи лякають. Після бойових виходів намагається поговорити з чоловіком чи з донькою. Хоч доньці розповідає далеко не все, що є частиною її звичайних буднів – щоб не тривожити зайвий раз.
Читайте: Ті, що пішли першими. Історія добровольця з Коломиї Андрія Балацького
Незважаючи на все, ти закриваєшся в собі. На війні не так важко фізично, як морально, – розповідає Надія Богович. – Особливо важко я переживаю втрату. Навіть не можу пояснити, як тоді виходить перезавантажитись, – я це тримаю завжди в собі. Можу виплакатись, але не виговоритися. Зараз для всіх військових це, напевно, дуже велика проблема. Не знайшли ще ліків, щоб змусити військового виговоритися.
Стоятимуть, скільки потрібно
За словами Надії, вона не поділяє песимістичних настроїв, що ця війна – на десятиліття. Хоч, погоджується, що ситуація вже дуже сильно затягнулася.
Ми не будемо воювати вічно, – говорить військова. – Звісно, Україна вже вимучена, але мусимо пройти цей шлях до кінця. Тішить, що вже цілий світ зрозумів, що ми дуже сильна і вільна нація. Українці показали себе в різних ситуаціях під час цієї війни. На жаль, термін не від нас залежить, але я вірю, що це не буде надто довго. І ми не дамо, щоб усе закінчилось погано. Бо, коли я розмовляю з побратимами і посестрами, чую: «Доки треба, доти й буду».
Все ж людей на передовій дуже не вистачає. А ті, хто воює давно, – втомлені просто фізично. За словами Надії, 15 днів відпустки – це надто мало, щоб відновитися, провести час з сім’єю. Втім, примусову мобілізацію жінка не підтримує.
Я не є прихильницею мобілізації жінок, я взагалі проти того, щоб силою когось сюди привозили. Бо якщо силою – це ненадовго, – говорить Надія. – Від такого бійця ми не знаємо, що чекати, коли йому щось прийде в голову і він просто поїде. Важко, коли хлопці йдуть в СЗЧ. Адже випадає одиниця, на яку ти розраховуєш, на яку спираєшся, в яку щось вкладаєш. А взагалі, щоб іти воювати, це має бути в серці. Треба так сильно любити Україну, щоб бути готовою віддати все.
Читайте: Хірург на фронті. Володимир Кіндрат з Калуша рятує життя під FPV-дронами
Зараз Надія Богович проходить лікування в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні – про себе нагадали старі травми. А потім планує якнайшвидше повертатися на фронт.
Авторка: Ольга Романська
Фото: Обертинська громада
