У монастирське кафе, де працюють діти із синдромом Дауна, я йду пішки по вулиці Гната Хоткевича. Будинками із закрученими дахами вона мені нагадує Конторську в Харкові.
Це доволі символічно: я з Харкова і Хоткевич з Харкова, Хоткевич був активний і спільнота, куди я йду, теж активна, прагне змін і робить їх, пише Олена Руда у Репортері.
Світ через рожеві окуляри
На підході до церкви Матері Божої Неустанної Помочі чути дитячі сльози. Вивіски про кафе немає, тож вирішую, що прийшла кудись не туди. Поряд з храмом дитсадок, ігровий майданчик, велика галявина, де граються мами з дітьми, – ніби схоже на те, що я шукаю, та чи не забагато ініціатив для одного простору?
Йду далі, але навігатор каже повертатися – і от я вже перед дошкою парафіяльних оголошень: «Записуйтесь на навчальні курси з катехизму і богослов’я», «Молодіжна група «Агіос» запрошує…», «Завітайте в книжкову крамницю».
Нарешті помічаю кафе. Воно розташоване в підвальному приміщенні поряд з дитсадком. Після чашки американо і шматочка шоколадно-бананового торта знайомлюся зі Світланою, адміністраторкою. Світлана розповідає, що кафе поки працює в тестовому режимі: «Зараз діти приходять на стажування. Здається, і за законодавством, вони можуть працювати тільки неповний робочий день. Ми спершу мусимо їх вивчити та й самі навчитися співпрацювати з ними».
Діти (а насправді вже й дорослі, які тільки зовні схожі на дітей) приходять у кафе опановувати нову роботу кожен по дві години.
Читайте: Про пані Світлану, яка працює у Франківську “голосом вокзалу” (ФОТО, ВІДЕО)
«Сьогодні був Ігор, йому дуже добре вдається мити посуд, витирати. Він не чує. З ним приходить сестра, вона перекладає мовою жестів, – розповідає Світлана. – Діти із синдромом Дауна хочуть більше подавати, приносити. Є в нас Каріна, вона допомагає готувати піцу. Саша прибирає за столиком. Є дівчата, яким дуже добре вдається витирати виделки, ножі, займатися сервіруванням. Ми поки спостерігаємо, хто що краще вміє робити, а тоді вже, як запустимося на повну, складемо графік».
До нашої розмови приєднується Юліан. Він ще вчиться у старшій школі. Поки канікули, працює у кафе. Далі розмовляємо утрьох.
Юліан: «Працевлаштування дітей із синдромом Дауна справді є великою проблемою».
Світлана: «Батьки дуже раді, що десь їхніх дітей потребують».
– А вони можуть стати цілком самостійними, жити без батьків?
Світлана: «Ні, не можуть».
Юліан: «Вони бачать світ через рожеві окуляри. Їм потрібно підказувати, спрямовувати їх».
Світлана: «Вони дуже прості, можуть раптово заплакати або несподівано обійняти, або щось вигукнути».
Тим часом у кафе заходить Влад. Одразу складно зрозуміти, яку він має інвалідність. Говорить повільно, але чітко. Каже, дуже хоче працювати. Нам не вдається розговоритися з Владом: він відповідає дуже конкретно, не описує емоцій, вражень, не роздумує вголос. Влад розповідає, що, крім стажування в кафе, заочно вчиться в університеті на факультеті туризму, а у вільний час займається тенісом.
Читайте: Про політику й вірші. Як телефонні друзі допомагають самотнім прикарпатцям
– А чим ти займаєшся тут?
– Я тут працюю, обслуговую людей. Я знайшов тут справжніх друзів. Я люблю працювати, щоб не сидіти вдома.
– А що саме робиш?
– Розношу людям каву, прибираю.
– А раніше ходив на майстерню?
– У майстерку я ходжу два чи три роки. Я там теж знайшов друзів. Печемо кекси, всякі вироби робимо в майстерні.
– Там кожен займається тим, що більше подобається?
– Так, хто пазли складає, хто мозаїку.
– Тобі найбільше подобається готувати?
– Так.
– А які улюблені рецепти? Випічка?
– Так, випічка.
– А що з випічки?
– Яблучна шарлотка із шоколадною поливкою.
Віра і Світло
Майстерня – це проєкт, з якого все почалося. Наступного дня отець Андрій Цікало, настоятель храму, розповів, що коли він прийшов у монастир, то вони з братами знайшли порожні приміщення і там зробили майстерню: дві кімнати для занять і кухню.
«Фактично неповносправних дітей на парафії зібрали до мого приїзду, але коли я приїхав, то почав активніше з ними працювати, більше йти за вказівками організації «Віра і Світло», – пригадує отець Андрій. Це було 2013 року.
«Віра і Світло» – міжнародний християнський рух спільнот для осіб з ментальною інвалідністю, їхніх сімей та друзів. Головна його ідея – кожна людина безцінна та має право на повагу, любов, самореалізацію. Засновники руху Жан Ваньє та Марі Елен Матьє почали говорити про це задовго до міжнародних організацій. Молодь із франківської філії «Віри і Світла», як Юліан, допомагає дітям з ментальною інвалідністю – і в майстернях, і під час роботи в кафе.
Знайти шосте чуття. Франківський театр ляльок готує виставу, яку не можна буде побачити (ФОТО)
У майстерні діти з ментальною інвалідністю моляться, вчаться щось виготовляти, займаються творчістю. Раніше забезпечити діяльність майстерні парафії допомагала Фундація Генрі Ноумена. Зокрема вона виділила кошти на ремонт і на зарплату людям, які працювали в майстерні. Але фундація згортає свою діяльність, тож спільноті важливо навчитися заробляти на себе самій. І ідея кафе має допомогти в цьому. «У майстерні головне не прибуток від продажу виготовлених речей на ярмарках, а спілкування», – додає отець Андрій.
Зараз у майстерні 15 дітей. Перед тим як наважитися на створення інклюзивного кафе, отець Андрій дослідив український досвід аналогічних проєктів. В Україні діє чотири таких заклади: кондитерська студія «ФіолЄтово» на Закарпатті, «Голландська пекарня 21.3» у Броварах, кав’ярня «Старе місто» в Луцьку і ресторан «Сніг на голову» у Харкові. Більшість з них – ініціативи батьків. Коли стало відомо про відкриття інклюзивного кафе у Франківську, то батьки з усього міста теж почали звертатися, щоб залучити їхніх дітей до роботи.
Я можу бути корисна
У неділю я знову приходжу сюди. Заходжу на територію в момент, коли читають Апостол. «Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних…», – починає читець виголошувати слова апостола Павла. Люди із синдромом Дауна – теж безсильні? Із часів раннього християнства і навіть з часів Жана Ваньє, засновника «Віри і Світла», змінився спосіб називати таких людей: не інваліди, не неповносправні, не сонячні, не з обмеженими можливостями, а люди з певними порушеннями або з якоюсь інвалідністю. Тобто передусім особи, а вже потім характеристики.
Цього разу я беру каву і величезний круасан із згущеним молоком. Круасани, хліб, булочки випікають не тут, у кафе, а в пекарні. Цим займається брат Роберт. Він німець і пекар у шостому поколінні. «Він часом пече всю ніч і на ранок дивує нас своїми виробами», – розповідає Світлана.
У неділю в кафе багато відвідувачів, тому разом зі Світланою працює Діна, ще одна адміністраторка. Діна – мама Каріни, 17-річної дівчинки із синдромом Дауна. Каріна говорить нерозбірливо, але дуже щиро. За пів години я дізнаюся і про Карінині захоплення, і про її сім’ю та друзів, і врешті підписуюся на її сторінку в інстаграмі. Каріна допомагає з приготуванням піци і просить мене сфотографувати її за роботою.
Проте найбільше мене вражає Марічка. Марічці 29 років – так само, як і мені, але в нас абсолютно різний життєвий досвід. Вона дуже обережно розносить замовлення, охайно витирає столи, а у вільні хвилини охоче спілкується зі мною. Марічка говорить чітко й розбірливо, щоразу перераховує свої здібності: вона вміє малювати, танцювати, допомагає мамі і недавно навіть сама ходила в аптеку купувати для мами ліки. Сюди вона теж дістається сама.
Читайте: Як в Обертині працює єдиний на Прикарпатті будинок для сиріт з інвалідністю (ФОТО)
Іншими словами Марічка говорить: я теж можу бути корисна суспільству. І хтозна, що в цьому першопричина – її туга за можливістю реалізувати себе, бути потрібною чи суспільне сприйняття людини як цінної тільки тоді, коли вона дуже діяльна.
«Ми схильні думати, що бути людиною – це нагромаджувати знання, владу, силу, багатство, домагатися суспільного визнання. Ми забули про людське серце», – читаю в анотації до однієї з книг Жана Ваньє (пройти повз монастирську книжкову крамницю я, звісно, не змогла).
– Мушу поступово то все передати, бо мене можуть перевести на служіння в якесь інше місце, – зізнається отець Андрій наприкінці нашої розмови. Він сподівається, що Діна, Світлана й решта команди згодом впораються самі.
– А монахи-редемптористи є в Харкові?
– Ні, здається, немає.
«Може, переведуть у Харків, – з надією думаю про себе, – наприклад, десь у район Конторської».
Авторка: Олена Руда
Матеріал підготовлений у межах Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
Comments are closed.