Сценка в кафе: знайома отримує SMS, кривиться, відкладає смартфон. Пояснює: звідкись видобули її номер, повідомили про смерть далекого родича, якого вона ніколи не бачила. Каже: тепер доведеться перти до гірського села, сидіти на поминках, з пісною мармизою вислуховувати теревені старих йолопів.
Пише Володимир Єшкілєв в авторській колонці для газети “Репортер“.
«Чи обов’язково їхати?» – питаю знайому. Звісно, дивується вона. Якби ті не додзвонилися… А тепер треба шукати чорних лахів, переносити пари, домовлятися з керівництвом й все таке інше. Відтак починає пояснювати мені, яке значення для родини мають похорони. Більше за весілля, хрестини та решту побутових ритуалів.
Там усі зберуться, каже вона. Адже всіх до одного родичів збирає не колиска, а труна. Не святковий стіл, а поминальне застілля. Так було завжди. Вона не каже, що завжди й буде, але так її навчили: не договорювати, не узагальнювати, не робити висновків.
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про таємні домовленості
Я намагаюся зробити їх за неї. Що саме збирає людей на поминках? Культовий обов’язок? Скорботна солідарність? Звичка побутового фарисейства? Цікавість? Все перераховане й, напевне, ще щось глибше, важливіше. Ритуалів багато, проте тільки прощання з тілом провокує на межову «родинну соборність».
Перший рівень «поминальної герменевтики» відчитується без напруги. Людей до труни притягує формат смерті, знаний ще від доби середньовіччя: чин «великого зрівнювача». Ким би не був за життя покійник – останнім лузером чи олігархом – а в труні він стає купкою бездиханної плоті.
Тепер всі упосліджені родичі і знайомі можуть втішитися – прах йде до праху. Земні досягнення залишаються за простором панахиди й ті, кого дратували прижиттєві успіхи покійного, тепер можуть попуститися. Вони хоч у чомусь перемогли його, багатшого і щасливішого. Вони його пережили й можуть випити за упокій тоді, коли його голий дух вже не має куди залити самогону.
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про «темну масу»
Але це все – тільки поверхня складного явища. Глибше лежить приналежне традиції. Ритуали Роду, у яких померлим відводилося місце поряд з живими. Язичницький переказ ставив мерців на сторожі біля сущих у здравії членів сім’ї. Тепер це підтримують «Битвою екстрасенсів», котра, як виглядає, насправді є битвою язичницьких жреців. Там пояснюють, що за кожним стоять незримі родичі-охоронці.
Ще глибше знаходимо знаки, знайомі тим досвідченим ченцям, які сплять у гробах та не заходять до храмів у Мрецький Великдень, коли там правлять незримі сутності.
Знаки про те, що кожний з померлих забирає з собою частинку епохи. Коли помирає останній її свідок, свідчити про сховане починають мерці. Це відчувають ті, які гуртуються біля труни. Особливо ті з них, котрі сподіваються ще потоптати рясту, взяти від життя заборонених радощів й нічого за це не заплатити.
Володимир Єшкілєв: Володимир Єшкілєв: Про чебурашок
Вони багато про що мовчать. Вони бояться, що той, у труні, для якого всі присяги і домовленості вже нечинні, почне свідчити. Вони проводжають його до мовчання. Наче кажуть: мовчи там, як мовчав тут. Мовчи, бо тут, серед нас, залишилися твої діти й онуки.
Але тим, хто пішов за край ночі, байдуже до «тут». В них свої карусельки. Цей обрив всіх домовленостей змушує тих, що бояться, гуртуватися. Змушує обдзвонювати «стейкхолдерів», закликати до гробу найширше коло, глушити свою непевність промовами та співаними запевненнями про вічну пам’ять. Хоча, правду кажучи, якщо декому чогось й варто боятися, так це вічної пам’яті.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.