14 серпня помер письменник Едуард Успенський, творець Чебурашки та світу Простоквашино. Його смерть породила чергову хвилю розмов про пострадянську ідентичність. Адже герої Успенського є такими ж культурними ідентифікаторами «совка», як легенди піонерських таборів, кінокомедії Гайдая, пісні Пугачової або ж анекдоти про Чапаєва.
В Україні після декомунізації радянська тема стає ледь не культурологічною «лінією розриву». Для частини суспільства совковий «великий стиль» став основою ностальгійного культу Прекрасної епохи, за яким зручно ховатися від незручної (а, частіше, незрозумілої й надто швидкої) сучасності. Для інших «совок» втілює в собі всю повноту несмаку та самозакоханості жлобів.
За крайніми позиціями, як завжди, лише глухий кут ненависті та мовчання. Відкритої дискусії навколо радянського спадку в Україні не відбулося навіть на академічному рівні, не кажучи вже про суспільні трибуни. У 2014 році для багатьох стало відкриттям, що на сході України існує велетенський заповідник кондового й неляканого (одночасно, як парадокс – наляканого) «совка».
А все тому, що ніхто, власне, й не зробив аналізу культурної долі радянського стилю після розпаду СРСР. Ніхто не написав притомного системного дослідження про такі цивілізаційні релікти, як ПМР, Білорусь і Донеччина, що демонструють надзвичайну живучість міфологем, створених в надрах кострубатої ідеології, що померла «подвійною смертю» – в часі і в тілі.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про мультисвітову пропозицію
Та й сам концепт СРСР для філософів історії все ще залишається своєрідною terra incognita. Яким чином ця синтетична конструкція, вибудована зі слов’яно-угро-фінської общинності, сектантської книжності і степової войовничості, спромоглася виробити самобутній «великий стиль»? І чому ця провінційна синтетичність так легко монтувалася з глобальними вітринами?
На останнє питання є, принаймні, два варіанта відповіді. Адепти першого кажуть, що радянська «культурна синтетика» у своїх карнавально-народницьких практиках споріднена з глобалістичною культурою, також синтетичною. Але є підозра, що все набагато складніше. Що всі «великі стилі», які опонують місцевим і національним традиціям, оперують певним фундаментальним кодом.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про зайців і крокодилів
Цей код принципово не пов’язаний з жодною етнічною культурою, тому що створювався інтернаціональними жрецькими корпораціями для напруженого служіння богам, а не для обслуговування родового побуту.
Успенський вмів працювати з фундаментальним кодом. Це лише на перший погляд у крокодила Гени і давньоєгипетських святилищ немає нічого спільного. Для містика не проблема побачити за мультяшним крокодилом з гармошкою тінь бога Себека. При тому, що сам Едуард Успенський навряд чи заглядав в окультні прірви. Скажімо, мені важко уявити цього сина співробітника апарату ЦК ВКП (б) заглибленим у таблиці з єгипетськими ієрогліфами. Але він був професійним письменником і «виймав» культурні коди з оточуючого матеріалу.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про присутність майбутнього
Так само й Леонід Гайдай, знімаючи «Кавказьку полонянку», не мав на меті детально переповісти притчу про викрадення демонами богині Адіті. Фундаментальні культурні коди (споріднені з архетипами Юнга) тим і сильні, що самі приходять до підготовленого простору. Чебурашки не просто тваринки з великими вухами. Чебурашки не виникають з порожнечі. Чебурашки, насправді, лише пробуджуються від довгого сну. В ящиках з апельсинами, як у саркофагах.
В певній системі культурних координат ми всі – сновидці. Це колись зауважив Борхес й мало хто зрозумів його зауваження. Ще менше людей розуміють, чим правильні сновидці відрізняються від неправильних. Це як бджоли з радянського мультфільму про ведмедя, віддалено подібного на Winnie-the-Pooh.
Є підозра, що Едуард Успенський був правильним сновидцем.
