Найкраще унаочнити цю закономірність, піднімаючись якнайвище над рівнем землі, але тільки доти, щоби не втратити здатності бачити деталі, – на дах, на дерево, на кран, на гору, на літак. Або принаймні дивитися на фотографічні мапи.
Саме тоді натикаєшся на ту вилку, на якій тримається усе буття людей; які, за визначенням матеріалістів, відрізняються від інших свідомих істот наявністю другої сигнальної системи. Тобто мови. Мовлення, дискурсу і, нарешті, тексту, пише Тарас Прохасько у черговій авторській колонці на порталі Збруч.
Бо світ і чуття є багатовимірними. Все відбувається одночасно, все розвивається своїм трибом, все залежить від всього, все розкладене відбитком на безконечній топологічній площині небесної сфери. Перебуваючи у світі, ми здатні це уявити чи усвідомити. Здатні навіть частково вловити віддзеркалення віддзеркалення на режимі особливого напруження або розслаблення внутрішніх сфер мозкового простору.
До теми: Тарас Прохасько: Найліпший вихід – вхід
Натомість словесна, вербальна сигнальна система приречена на лінійність. Мова, як і музика, потребує розгортання спіралі пружини у часі. Навіть найобразніше мовлення не може ні перескочити через кілька необхідних ланок, ні причепити до цих фрагментів усього того, що залишається поза витками ланцюга. Зрештою, навіть думка, медитація, тріб, потік свідомості, сон – теж випадково-вибіркова послідовність зв’язків-асоціацій у товщі цілості клітин і неймовірного обсягу адаптованої інформації, яка ними утримується.
Власне це може унаочнити висота пункту бачення. Мить, у всій своїй повноті і наповненості, у всіх її розгалуженнях одночасної присутності, потребує годин лінійного тексту, якщо взятися її оповідати. Якщо реальний час у цих двох виявах настільки розбігається, то можна собі уявити, наскільки різниться реальність дійсної всьогості і реальність всього текстового.
Дискретність нашого перебування у всесвіті полягає власне у текстуальній вибірковості. В обидва боки. Як акцепторний, так і донорний. Засвоюючи світ через лінійні тексти, продукуємо передовсім їхні текстуальні інтерпретації. Ніколи не можемо бути впевнені у тому, що наше походить безпосередньо із стихії непромовленого світу, а не продиктоване певними мануалами, які – як у дитячих азбуках – треба лиш доповнити там, де є три крапки або піктограма. Так само як все багатство нашого життя перетворюється для будь-кого іншого у кращий або гірший текст лаконічної або розлогої історії.
До теми: Тарас Прохасько: То пройди з ним дві милі…
Сучасний світ уможливлює більший доступ до мерехтіння різновіддалених у часі і просторі дискретних історій, але нічого не може подіяти з основою основ – лінійності розповіді. Між світом і розповіддю про нього залишається нездоланна прірва. Як казала одна – щоби повноцінно розповісти про день, мені потрібний цілий день.
Живучи у реальності текстів (а в ній живуть усі – навіть ті, котрі не пишуть і не читають, і ті, котрі не мають з ким поговорити) залишається один тунель, яким можна пройти, хоч трохи узгоджуючи некомплементарність двох реальностей.
До теми: Тарас Прохасько: Майбутнє буде давно
Знову ж, унаочнити допомагає мапа (і будь-який словник). Оскільки реальність світу є тим космосом, де одночасно присутнє все, що було, є і буде зі всім і зі всіма, де кожен волос пораховано, де все пов’язане із усім і одне на інше безперервно діє, то можемо трактувати свою вербальність і текстуальність як спробу поєднання. І лінійність тут не стане на заваді, а дає переваги, якими шкода не скористатися. Технологія проста. Вибираємо два пункти у зображенні світу, або два слова, які здаються несумісними, між якими, здається, нема ніякого зв’язку. І проводимо між ними лінію думки, висловленої вербально. І врешті бачимо, що ці пункти – наскільки би вони не були далекими – можна розглядати як тверду палицю, за обидва кінці якої якісь двоє міцно тримаються. Можливо, таке мислення є мостом між дійсністю світу і дійсністю тексту.
