Віталій Кузнєцов був військовим ще до початку російсько-української війни. Тож у 2014 не міг не повернутися до лав захисників. Помер на передовій від зупинки серця у листопаді 2018 року, під час загострення на Донбасі.
З того часу йому відкрили пам’ятну дошку, назвали почесним громадянином Івано-Франківська, посмертно присвоїли нагороди. Але, за словами його дружини, чоловіка ніколи не цікавили відзнаки. Він хотів сімейного щастя і бачити, як ростуть його двоє синів, пише Репортер.
Мусив служити
Дружина Віталія Ольга Кузнєцова звикла бути опорою для своїх синів – 12-річного Олега й 6-річного Влада. Сім’я живе у красивому домі, мають двох собак, кішку, рибок – усе, як мріяв Віталій.
Він хотів, щоб його діти росли у гарному будинку – я це зробила. Хотів, щоб мали собаку, – є аж дві. Я справилася, – каже Ольга. – Він хотів, щоб його діти посміхалися, були щасливі. Йому завжди було дуже боляче дивитися на дітей, які втратили батьків у регіонах, де велися бойові дії.
Віталій Кузнєцов народився 9 липня 1974 року в Івано-Франківську. Після школи вирішив стати військовим, закінчив Київське та Одеське вищі загальновійськові об’єднані училища Міноборони. Потім навчався в Одеському військовому інституті сухопутних військ за спеціальністю – інженер з експлуатації бронетанкової та автомобільної техніки.
Далі служив у ЗСУ, а у 2004 році через скорочення перейшов у запас. На той час чоловік і сам планував відходити від служби, доглядати стареньких батьків.
Читайте: “Вибач, сину, недолюбила”. Франківці пишуть листи загиблим на війні (ФОТО)
З дружиною познайомився у школі № 9, де вона працює учителькою, а він прийшов туди у справах. Віталій був на 11 років старший, але це не завадило парі закохатися. Потім – весілля, двоє синів.
Усе змінив 2014 рік, з квітня все закрутилося, – каже Ольга Кузнецова. – Спочатку він поїхав у Львів, Золочів, навчати молодих хлопців, які йшли воювати без досвіду. А потім сказав, що мусить їхати сам. Служив у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Тоді – Попасна, пекельне Кримське 2015 року, де було дуже холодно, страшно.
У 2016 році Віталія Кузнєцова знову звільнили в запас. А через рік він підписав контракт з ЗСУ.
Зранку зупинилось серце
Востаннє ми зустрілися 17 вересня 2018 року. Він приїжджав на чотири дні, – пригадує Ольга Кузнєцова. – Ми тоді жили у гуртожитку. Пам’ятаю, посадив обох дітей на коліна. Він ніколи не вимагав до себе співчуття, але тоді у нього котилися сльози. Підняв очі до мене і каже: «Сім’я. Це найкраще у моєму житті». Я тоді не могла знайти собі місця. Ніби відчувала, що щось станеться, але відганяла від себе ці думки.
Після того подружжя переписувалося, зідзвонювалися. Помер Віталій Кузнєцов зранку 21 листопада 2018 року від зупинки серця.
Медики кажуть, скоріш за все, попередньо був інсульт – він повільно говорив по телефону, – каже Ольга. – Але це було Кримське, загострення ситуації на передовій. Там не можна було сказати, що щось болить. Він був військовим, знав, що робить. До того ж, ще трішки і мав їхати додому. Обіцяв, що приїде, коли випаде перший сніг у Франківську. А вийшло, що якраз на перший сніг привезли його тіло.
Дружині повідомив про смерть чоловіка міський воєнком ввечері того ж дня.
З того часу сім’я намагається жити без Віталія. Ольга каже – стала сильнішою, навчилася відстоювати свої права й не опускати руки. Хоч важко, але вони справляються.
Ми прожили разом 10 років. Я не можу сказати, що ми були ідеальною сім’єю – як у всіх. Але були свої традиції, була любов, – говорить Ольга Кузнєцова. – Шкода, що ми провели разом так мало часу, бо у 2011 народився Олег, а у 2014 Віталік уже пішов на передову. Він не ховався, не користувався своїм званням, щоб відправити когось першого. Після того, як привіз першого «двохсотого», сказав, що більше такого не робитиме. Бо у смерті свого підлеглого винуватив себе.
Читайте: Вони загинули за Україну. Молодший лейтенант Віталій Кадол
Діти будуть військовими
Олег і Влад показують фотоальбоми – оцей ще з татом, а цей – уже без тата. На фото сини з батьком рибалять, відпочивають на морі, збирають гриби. А потім – війна, війна.
Тато був веселий, грався з нами. Допомагав з навчанням, – каже Олег. – Ми їздили на природу. Найяскравіший спогад – коли їхали в Затоку. Це єдиний раз, коли ми з татом були на морі.
Читайте: Вони загинули за Україну. Солдат Євгеній Шишов
Мені дуже не вистачає толерантного, доброго Віталіка. «Заспокойся, не кіпішуй» – це про мого чоловіка, – посміхається Ольга. – Він був дуже організований, відповідальний. У нього все мало бути поскладане правильно. Ще був веселий, щирий. Дуже гордився хлопцями.
Після смерті Віталія його дружина й діти поїхали на реабілітацію в Болгарію. Там дуже допомогла робота з психологами. З часом жінка зрозуміла, що треба відпустити Віталія і не триматися за минуле.
Діти почали хворіти – їм передається негативна енергія. Тож довелося перестати плакати, – говорить Ольга. – Я не хочу показувати, яка я нещасна. Хочу, щоб дружини загиблих воїнів не опускали руки. І неважливо, скільки часу пройшло: коли любиш людину, час не має значення. Ця фраза «час лікує» не відноситься до людей, які втратили рідних. З кожним днем ти просто вчишся щоразу більше усвідомлювати, що тепер ти – мама, тато і всі рідні.
Тепер Ольга Кузнєцова хоче, щоб сини наслідували батьків приклад і теж стали військовими, або хоча б здобули військову освіту. Бо тоді вони завжди будуть потрібні суспільству. Олег показує пневматичну рушницю, з якої він тренується стріляти.
Каже – дуже гордиться батьком і хоче бути таким як він.
У пам’ять про Віталія Кузнєцова встановили дошку на фасаді його рідної школи № 4. Посмертно його нагородили нагрудним знаком «Знак пошани», «За бойову звитягу», відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Також Кузнєцов – Почесний громадянин міста.
Рідним приємно, що Віталія пам’ятають, але кажуть – їхня рана не загоїться.
Його неможливо забути, скільки б часу не пройшло, – говорить Ольга Кузнєцова. – Це той біль, який не передати. Те, з чим я повинна навчитися жити. А потім йти на Алею слави і з гордістю ставити свічку.
Авторка: Ольга Романська
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю нашої країни. Усі статті серії читайте у рубриці “Життя війни”.
Comments are closed.