Листи війни – під такою назвою на початку травня по всій Україні стартував проєкт, який організувала мама загиблого бійця Наталія Дубчак. Найрідніші, друзі та побратими пишуть листи полеглим на війні. Потім ті послання видадуть окремою збіркою.
Франківці також долучились, пише “Репортер”.
Вибач, сину, недолюбила
Киянка Наталія Дубчак майор у відставці, за її плечима 20 років військової служби. Якраз перед війною пішла на пенсію. У 2015 році в Дебальцевому загинув її син Олександр.
Нині пані Наталя працює референтом Департаменту військового капеланства патріаршої курії УГКЦ та опікується родинами загиблих. Організовує різні події, аби вкотре нагадати про полеглих. Каже, батьки дуже переживають, аби про їхніх дітей пам’ятали.
Наталія Дубчак з сином Олександром
«Вже стільки століть Україна бореться за незалежність, і зараз нам випав шанс довести ту боротьбу до кінця й не втратити пам’ять про полеглих, – говорить жінка. – На жаль, багатьох з визвольних змагань ми не пам’ятаємо. Тому дуже переживаємо, аби про наших рідних також не забули».
З 1 травня Дубчак започаткувала проєкт під назвою «Листи війни» й курує його.
Ідея полягає в тому, аби найрідніші – батьки, дідусі, бабусі, брати, сестри, діти, друзі та побратими, які втратили на війні близьку людину, написали їй листа.
Ті листи потім передадуть на опрацювання театралам, а вони їх перетворять на моновистави і будуть показувати у різних регіонах. Також до Дня захисника – 14 жовтня – планують видати окрему збірку тих листів.
«Зараз може вони не будуть читатися, бо ще все дуже свіже та болить, – говорить пані Наталя. – Ми підсвідомо себе відсторонюємо і ховаємо від якихось таких речей, які роз’ятрюють ту рану. Та я дуже розраховую, коли закінчиться війна, пройде певний час і ця збірка потрапить у потрібні руки – до онуків, правнуків. Вони не дадуть забути».
Листи вже надсилають з різних куточків України. Пишуть дружини, сестри, діти, батьки.
«Написала і моя онука, – розповідає пані Наталя. – Коли син загинув, їй було 11 років. Зараз – 16. З листами у мене пов’язана така життєва історія. Син загинув на день Валентина – 14 лютого 2015 року. Якраз онука писала йому листа і не встигла відправити. Точніше, вона писала напередодні, а в цей день зранку дописувала. Син загинув близько обіду. У нас є той невідправлений лист для тата».
Позавчора на домашню адресу пані Наталі надійшов лист з Донецької області від мами загиблого. Та жінка написала два листи – особисто для Дубчак й до свого сина. Це від руки написаний текст, каже, читаючи, не можна стримати сліз. І такий кожен лист.
«Мами по декілька разів сідають писати, – говорить Дубчак. – Тяжко, але водночас приходить якесь таке відчуття полегшення, коли ти можеш хоч в такий спосіб поговорити з рідним, сказати про свої почуття. Хтось пише: «Вибач, сину, що недолюбила», «Вибач, стільки часу, скільки потрібно, я тобі не виділила», «Не дала тобі наїстися цукерок, які ти так хотів».
За словами Наталії Дубчак, зараз капелани розказують про проєкт у своїх частинах, підрозділах, аби залучити до нього і побратимів. Поки листів від них нема.
«Дуже хочеться, аби ми зберегли оті всі сторінки, – говорить жінка. – Краще за батьків ніхто не знає, якими вони були в дитинстві. Дружини знають їх з іншого боку, діти ще інакше, а побратими – там особлива каста та особливі стосунки».
Я поруч
У Франківську проєкт курує капелан Ярослав Рохман. Каже, вже є з десяток людей, які написали ці особливі листи.
Пояснює, що проєкт дуже цінний, особливо зараз, коли вся увага перенеслася на тему вірусу, «бо він тут і зараз, а війна десь там далеко».
«Ми не маємо права забувати про тих, хто віддав своє життя, – говорить священник. – Через листи, через ті найкращі почуття від рідних ми вирішили нагадати про це. Любов, яка є у тих листах, торкнеться серця кожного».
Багато листів вже опубліковано на сайті Департаменту військового капеланства патріаршої курії УГКЦ. Це світлі спогади про рідних, фантазії родичів, як би вони хотіли провести якусь подію разом зі своїм близьким, якого вже нема.
За словами отця Ярослава, написання таких листів є певною терапією.
«Кризова ситуація, яка сталась у нашому житті, вона незаархівована. Ми не можемо розказати про подію хронологічно, а згадуємо спалахами, – пояснює отець. – Коли ж ми можемо говорити про певну подію систематизовано, то це означає, що ми пережили та зуміли прийняти її. Людина, яка пише лист на папері, його також треба скласти, структурувати. І це стає певною терапією, допомогою».
До слова, отець Ярослав організовує групи взаємопідтримки для батьків загиблих, вдів. Каже, всі вони однаково переживають певні стадії скорботи. Єдиною відмінністю є те, що хтось швидше проходить якусь з них, а хтось зависає надто довго у своєму горі.
«Їм дуже потрібна підтримка та розуміння суспільства, що людина, яка пішла на війну – є героєм, – розповідає духівник. – Потрібно чітко говорити, що так – він герой, так – ми пам’ятаємо і молимося за нього. Часто ми вживаємо такі стандартні фрази, як «Тримайся». Це слово, насправді, певне дистанціювання. Уникайте його. Найкраще сказати: «Я поруч. Чим я тобі можу допомогти?» Наша ціль – не розрадити, а вислухати. Не боятися тиші, бо ключове тут – бути поруч».
Як тато
Франківчанка Ольга Кузнєцова вісім разів переписувала листа до свого загиблого чоловіка Віталія. Його не стало півтора роки тому – 21 листопада 2018 року. На війну він пішов добровольцем у 2014 році, потім був начальником розвідки 8-го батальйону 10 гірсько-штурмової бригади.
«Зразу ніяк не йшло, бо дуже багато емоцій. Починали писати з дитиною, потім писала сама, переписувала. Боліло, бо рана велика й ніколи не загоїться. Але є вони, – показує на синів. – Вони дали мені можливість жити далі, бо перші півроку була, як робот. Сини стали тими крилами, які мене підняли і тримають. Щодня, щосекунди вони нагадують, що у мене був найкращий чоловік. І вони взяли від нього найкраще. Він був патріотом. Вони такі є. Це його продовження. Всім нагадують, навіть носиками так шморгають, як він».
Свого листа Ольга ще не відправляла. Вчора, каже, знову його переписувала. Розповідає, що чоловік був військовим за покликанням.
«Коли почалась війна, було сказано: «Оля, я мушу», – пригадує вона. – «Я військовий, я знаю все. Там молоді хлопці, нічого не знають і вже пішли, а я ще тут». Друзі, побратими завжди могли на нього покластися. Він був безвідмовним. Завжди з посмішкою».
Ользі також дуже важливо, аби про її чоловіка знали та пам’ятали.
«Вони всі мають бути на слуху, бо завдяки цим людям ми ходимо на мирній землі, – говорить жінка. – Проєкт добрий тим, що вкотре можемо нагадати про них. В силу обставин про цих людей забувають, а згадують при певному святі, даті. Ще боляче, бо багато забули, що йде сьомий рік війни. Діти війни ось тут бігають перед вами. Вони посміхаються і хочуть жити в кращому майбутньому. Я все зроблю, аби так було».
Ольга Кузнєцова згадує останню розмову з чоловіком. Говорили з годину, а до того вдавалося лише перекинутися кількома словами. Каже, він ніби відчував, що щось має трапитись.
«Тоді він говорив з Олегом, з Владом, – згадує дружина. – Меншого геть неможливо було зрозуміти, то Віталік сміявся, що всіх з розвідки – геть, бере Владика. У них 21 листопада випав перший сніг. Він мені обіцяв повернутися з першим снігом. Коли його тіло привезли, у Франківську того дня справді випав сніг».
Дітям Оля пояснила, що їх тато як світло, як повітря. Він є, завжди поруч, просто вони не можуть його обійняти.
Малі бігають навколо пам’ятника Руській трійці, а Оля читає свого листа. Він стриманий, лаконічний і зворушливий.
«Як ти там? Наші хлопці ростуть. Я впевнена, ти все бачиш. Тебе нема півтора року, хоча ти є, тільки ми тебе не бачимо. Життя летить і воно дарує позитивні моменти, а інколи не дуже. Але бракує порад, підтримки, особливо, дітям. Я вчуся жити без тебе, але як можна навчитися цьому? Ти був світлом, ти був повітрям, а зараз… Напевно я справді сильна. Тільки в чому моя сила за цей період так і ніхто мені не уточнив. Ти правду казав, що діти моя сила, моя підтримка. Так і є. Дякую, що маю таких хлопців. Вони стали рушійною силою, джерелом натхнення, світлом завтрашнього дня. Вони твоє продовження у цьому світі. Я зроблю все, щоб вони були щасливими. Щоб у їхньому житті було якомога більше позитиву, щирих посмішок, теплих та яскравих емоцій. Вірю у своє світле майбутнє. Віталіку. Я безмежно вдячна Богові, що ми були разом, за прекрасних синів. Дякую за кожен день, за кожен момент прожитий з тобою. За обставини, які зробили нас розумнішими, які навчили цінувати найголовніше – життя та увагу близьких людей. Я впевнена твої сини виростуть справжніми патріотами. А ти завжди житимеш у наших серцях».
Авторка: Світлана Лелик
Листи приймаються в електронній та друкованій формі до 30 вересня 2020 року. Надсилати на електронну адресу [email protected] чи поштову: м. Київ, вул. Микільсько-Слобідська, 5, 2-ий поверх, офіс 213. Всі деталі можна уточнити за телефоном 0968498057 (Наталія Дубчак).
Також пропонуємо прочитати ще два листи від матерів, які надруковані на сторінці Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ
Людмила Свінціцька з міста Полонне, Хмельницької області. Її сина – лейтенанта Максима Свінціцького не стало 15 березня 2018 року. Він служив у 44 окремій артилерійській бригаді.
«Максимко, привіт!
Як справи? Питаючи, знаю твою відповідь – все нормально. Ти завжди так відповідав…Тоді, коли граючи у футбол, який був одним із улюбленіших видів спорту, вибив два передні зуби об штангу, (через поганий зір), що вияснилось у лікарні, коли змили кров із розбитого лиця і ти мене втішав – мам, все нормально, лиш хвилювався, чи відпереться кров із твоєї іменної футбольної форми. І тоді, коли з забинтованою ногою, яка не влазила у твої берці (ти одягнув на два розміри більші), відпросившись у лікаря, поспішив, не дивлячись на біль у нозі, прийняти з усіма разом військову присягу. І тоді, коли зробили операцію у Львівському госпіталі, про яку ти не попередив…. А я випадково зателефонувала і взнала, то ти, як завжди, – мам, все нормально. Завжди, не те що вчинком, а й словом боявся мене засмутити. Дякую тобі, що беріг мій спокій, беріг до останнього…
Максимко, пробач мене. Пробач, що не давала їсти досхочу цукерки, чіпси замість сніданку. Пробач, що не давала допізна гуляти. Пробач, що питала де ти, з ким, хто твої друзі. А друзів у тебе було багато. Так багато, що, коли у школі вручали атестат, то зал гудів від оплесків, коли назвали твоє прізвище. У військовому вузі, після вручення лейтенантських пагонів, я не могла до тебе доступитися, щоб привітати – кругом тебе було міцне кільце вітаючих друзів, як молодших за тебе, так і старших, які уже пройшли дороги війни. Пробач, що контролювала твоє навчання, ти гарно вчився, сам сідав за уроки і, як наслідок, поступив у чотири вузи «на бюджет». Пробач, що заставляла тебе застеляти ліжко за собою, мити посуд, прибирати у кімнаті, прати білизну, виконувати всіляку чоловічу роботу у дворі. Але потім, коли зразу, після школи, ти «оселився» в казармі, і я питала «Як ти?», ти, як завжди, говорив – «Нормально!». Пробач, сину, що вчила говорити лише правду, жити по совісті, любити людей, Україну. Пробач, що так мало говорила тобі, як я тебе люблю, лишній раз не пригорнула, не похвалила. Пробач, що підтримала твоє бажання стати військовим, яким би ніколи не став через проблеми із здоров’ям. Пробач, що відпустила тебе на війну, єдиного сина, єдину дитину, хоч міг туди і не йти, але твої слова – «Хто, як не я?», до цих пір у мене у думках. Пробач, рідненький, за все, що не встигла для тебе зробити, не змогла полегшити твій біль від смертельної рани.
Максимко, ТАМ є книги? Бо ти ж без книги нікуди. Ти у мене читаючий. Як казали бібліотекарі нашої районної бібліотеки: «Максим, у нас уже немає, що тобі давати, бо всю наявну літературу ти перечитав. Тому і неодноразово перемагав у конкурсі «Кращий читач року». А шахи є? Думаю ти і ТАМ багатьох обігруєш, у тебе ж розряд із шахів, правда, посвідчення залишилось тут…
У твоїй школі започаткували Спартакіаду із шахів серед школярів громади в твою пам’ять….. Вчителі гарний перехідний кубок зробили. Вони тебе пам’ятають, згадують, хоч уже 8 років, як ти закінчив школу. Кажуть – такого, як Максим не забувають, він був СПРАВЖНІМ!!!
Ти не любив бути в центрі уваги, соромився, коли тебе хвалили….Тому навіть не знаю, як тобі сказати, що на міжшкільній учнівській конференції нашого району на тему «100 причин пишатися Україною» одна з тем була присвячена тобі, Свінціцькому Максиму Олександровичу, 1995 року народження, офіцеру ЗСУ, Герою сьогодення.
Знаю, знаю, що ти думаєш, коли уже за Вікінга напишу, твого найвідданішого друга?! Як ти казав: «Людина може зрадити, а собака – ніколи!». Ну що тобі сказати? Думали, що помре, коли тебе привезли, пам’ятаєш? 9-ть днів не їв, не виходив із буди, то я сказала: «Що, Максимко, хочеш його забрати із собою?» Але ти, мабуть, нам його залишив для розради, бо після тих слів він одужав.
Бабуся, дякуючи Богу, жива, хоч старенька і здоров’я не дуже, та й плаче за тобою, плаче, що живе, а тебе немає…
Папа кожний день ходить до тебе…… ну, там, де твоє тіло… Душа твоя ж у Царстві Небесному, так? Ходить на рибалку, і за тебе, і за себе ловить, так каже. Одного разу так багато наловив, а поряд з ним ніхто нічого не зловив, то каже, що це ти йому поміг. Каже – уже хотів змотуватись, не клює, та й вголос каже: «Максимко, ну що, поїхали додому, бач – не клює», і тут хтось руку на плече поклав. Повернувся – нікого. Але, як почало клювати!!! То тим виловом ми ще з сусідами поділились. Сусіди тебе теж згадують. Особливо коли потрібно настроїти телевізор, чи телефон, кажуть: «Немає нашого Максимка…».
А я….. що я… плачу день і ніч… чуть з розуму не зійшла, а може і зійшла. ..…Мені ніколи не тримати онуків, ніколи не бачити тебе щасливим батьком, чоловіком… Мене вбили разом із тобою… – ні, закреслю це, не буду цього писати. Хіба можу я тебе засмучувати…Хіба може мама Героя бути слабкою… Максимко, війна ще досі продовжується. Сьогодні маємо два важких поранених. Тисячі українських хлопців і дівчат продовжують стояти на сході України і боронити її кордони. А я стараюсь допомагати їм і робити те, що ти хотів робити – робити нашу країну кращою!
Дякую Богу, що мала честь бути твоє мамою, мамою сина, про якого можна лише мріяти, мамою сина Героя! Максимко, пишаюсь тобою, люблю тебе безмежно, моя єдина втіха, моє життя…»
Твоя мама
Лист Галини Куцмай з міста Києва до її сина В’ячеслава. Він загинув 21 травня 2018 року. Група розвідки вступила у бій проти ДРГ терористів з 10 осіб на околиці селища Південне (присілок Чигирі) Торецької міської ради. В’ячеслав загинув від уламку гранати, що влучив у скроню, прикривши собою побратима.
«Привіт, мій любий синочку!
Як твої справи? Що нового там, на хмаринках? Я розумію, що тільки вчора ми з тобою розмовляли в моїх снах… Але ж ти бачиш згори – знову загиблі і поранені на фронті…Плачуть убиті горем матері… Мені дуже часто кажуть: «час лікує», але це неправда, не лікує… З кожним днем все тяжче без тебе жити. Так хочеться почути твій голос, обійняти. Вже майже два роки, як тебе немає поруч. Немає ні дня, ні хвилинки, щоб я про тебе не думала. Готую твої улюблені страви. Ти любив пельмені і завжди допомагав мені готувати. Допомагав мені завжди і у всьому. Мила вікна і плакала. І в цьому ти мені допомагав. Саме так… В минулому часі. Бо звикнути до того, що твоя дитина загинула – неможливо. Усвідомити важко, а звикнути – неможливо. Я розумію – життя повне рішень… Не буває життя без свободи. Життя без свободи – то і є смерть. Ти обрав боротьбу за свободу. Для цього тобі довелося піти добровольцем на фронт, пройти полон, отримати тяжке поранення, а згодом загинути, відбиваючи напад ворога. Я твоя мама. Я народила тебе. Я раділа твоїм успіхам, переживала разом з тобою твої розчарування та помирала кожен раз, коли ти не відзвонювався мені з фронту. Скільки безсонних ночей, скільки сліз в подушку. Ти – Герой! Я не можу не пишатися тобою. Я хочу, щоб ти це знав, почув, відчув: Я пишаюся тобою!!! Я пишаюся твоїм: «Якщо не я, то хто?». Пам’ятаєш, як ти сказав мені: «Мамо, якщо всі будуть думати, як ти, то хто буде захищати нашу Україну?».
Не такої долі я хотіла для тебе, синочку. Як кожна мама я мріяла погуляти на твоєму весіллі, дочекатися внуків, але не судилося… Ти ніколи не дозволяв, щоб я тебе проводила. «Мамо! – до порогу і все!»… Ти навіть не уявляєш, синочок, що тоді відбувалося, що я відчувала, коли закривалися за тобою двері… Знаєш, Синочок, друзі, щоб втішити мене, кажуть, що я виховала Героя, що Герої не вмирають… Так, ти -Герой… І ти помер… загинув… Але не для мене. І не для побратимів. І не для друзів. І не для маленького Бориславчика. Для якого «дядя Сява – Герой». Приходь в мої сни частіше… Я сумую… Передай привіт батьку. Адже ви вже цілий рік разом. І колись я розповім тобі, як ми перемогли. І що все це було немарно. Обнімаю міцно».
Твоя мама
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.