Володимир Іванків з позивним «Торпеда» у 2016 році підписав контракт зі 128 окремою гірсько-штурмовою бригадою. З того часу боронив країну, хоч вдома його уваги потребував син з аутизмом. 21 лютого 2022 року Володимир мав приїхати у відпустку. Але напередодні його з товаришами відправили на Запорізький напрямок. Тож повномасштабне вторгнення він зустрів на позиції.
Володимир Іванків загинув у бою 9 листопада 2022 року під час звільнення Херсона. Йому був 51 рік, пише Репортер.
Сперечались, хто піде воювати
Володимир Іванків родом із села Скобичівка, що на Богородчанщині. З дружиною Тетяною вони розписалися в липні 2022 року, хоч у шлюбі прожили 22 роки та народили разом двох дітей.
«Ми дружили з дитинства, але я його ніколи не сприймала, як кандидата в кавалери, – каже Тетяна Білейчук. – А потім так сталося, що він приїхав із заробітків, в мене на той час вже було двоє дітей, і сказав: «Я звідси не вступлюся».
Тетяна пригадує, що це був 2000 рік. Каже, грошей бракувало, тому вирішили разом їхати в Чехію. Працювали там три роки, поки Тетяна не завагітніла.
«Потім почалося – Майдан, війна, – розповідає жінка. – Ми з чоловіком навіть спочатку сперечалися, хто з нас піде воювати. А у 2016 році він зробив мені «подарунок» на День святого Валентина – пішов і підписав контракт із 128 бригадою. Його ж не могли просто мобілізувати, бо дитина з інвалідністю – у сина аутизм із супутньою епілепсією».
15 березня 2016 року Володимир Іванків зібрав рюкзак, з яким роками їздив по заробітках, і вирушив на службу.
«Пам’ятаю, як він збирав речі та кидав усе на купу. Я кажу: «Поскладай все в пакети. Сюди труси і шкарпетки, сюди – футболки, а сюди – приналежності для вмивання та бриття». Але, здавалося, до нього ніколи не доходило те, що я казала, – говорить Тетяна. – А коли він загинув, хлопці відправили мені поштою той рюкзак. Відкриваю, а там все акуратно упаковано – все, як я вчила».
«В мене тут робота»
За словами Тетяни, її чоловіка чотири місяці вчили на навідника танку. Втім, навідником він був місяць, а потім став командиром. З 2016 року побував майже в усіх гарячих точках, але про службу дружині ніколи нічого не розповідав. А коли та про щось запитувала, лише відповідав: «Воно тобі не треба».
«Було таке, що починається обстріл (а я ж не маю чути, що їх обстрілюють) і він каже: «Я не маю часу говорити, в мене тут робота. Думаєш, я тут сиджу і нічого не роблю?». І відключається», – розповідає жінка.
Щоправда, пригадує, був час, коли Володимир хотів перевестися в піхоту. Мовляв, хоче бачити ворога, знати його в обличчя. Але дружина його відмовила.
«Я йому кажу: «Володю, ну тебе ж вивчили на танкіста. Для чого держава потратила на тебе кошти? Тим більше ти командир, а це значить, що ти щось вмієш! Вмієш з людьми працювати, вмієш організувати». Щоб ви розуміли, він ніколи не кричав. За 22 роки я не чула, аби мій чоловік підвищив голос», – говорить Тетяна.
Повномасштабне вторгнення Володимир Іванків зустрів на позиції. 20 лютого 2022 року їхній підрозділ з місця постійної дислокації відправили на Запорізький напрямок.
«Їх посадили у вагони, вимкнули світло й повезли на схід, – розповідає Тетяна Білейчук. – Вони ще не знали, куди їдуть, але розуміли, що щось відбувається. Річ у тім, що зазвичай, коли їх везли на ротацію, на станціях можна було виходити. А тоді їм заборонили виходити з потягу. Я це добре пам’ятаю, бо 21 лютого він мав йти у відпустку, вже навіть рапорт був підписаний. Але за день плани помінялися».
Прикрив побратимів
У травні 2022 року поблизу Гуляйполя Володимир Іванків отримав поранення, коли виводив екіпаж з-під вогню. На щастя, всі тоді залишилися живі.
«Їх підбили. Хлопці передали по рації, що вони горять. Вони вискочили з танку, але їх почали дострілювати. У Володі було кульове в ногу, а водію попали в хребет. То Володя з навідником, у якого було легке поранення, витягували водія», – розповідає Тетяна.
Володимир не одразу повідомив дружині, що поранений. 22 травня він їй зателефонував і сказав, що трохи прихворів, тож має здати аналізи. Весь наступний день не відповідав на дзвінки. Лише ввечері перетелефонував і зізнався, що в госпіталі, що його прооперували.
«Після операції він пролежав два тижні в запорізькому госпіталі, а потім весь червень був на реабілітації. В той час я спала спокійно, – каже Тетяна. – А вже коли мав повертатися назад, то каже мені: «Пішли розпишемось». Я вже потім собі думала, що, напевно, він щось відчував, бо ми 22 роки, як то кажуть, жили на віру».
Тетяна Білейчук розповідає, що загалом її чоловік тричі виводив екіпаж з-під обстрілів. Та під час останнього разу Володимир Іванків загинув, прикриваючи побратимів.
«Був приліт, після якого хлопці покинули танк, а він залишився і почав відстрілюватися з кулемета. Але вибуховою хвилею його відкинуло десь у поле. Розтин не треба було робити, бо грудна клітка сама розкрилася, – говорить жінка. – Кажуть, біду наперед відчувають. Я нічого не відчувала. В обід 8 листопада ми розмовляли і домовились ввечері здзвонитись, а 9 листопада, перед сходом сонця, він загинув».
Це сталося під час звільнення Херсона. Саме 9 листопада нашим військовим з третьої спроби вдалося прорвати третю лінію оборони росіян. 10 листопада проходила зачистка, а 11 листопада 2022 року Херсон офіційно визволили з-під окупації.
Цим матеріалом «Репортер» продовжує серію статей «Вони загинули за Україну» – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці «Життя війни».
Вічна слава Героям!
Авторка: Ірина Гаврилюк
